Емма була заперечила, але пані Сапсан змусила її замовкнути, кинувши на неї спопеляючий погляд, від якого і листя на отих підстрижених кущах зав’януло б.
— Що ж, гаразд, — зітхнула Емма, — але потім не кажіть, що я вас не попередила. — І, кілька разів смикнувши за мотузку, вона розв’язала вузол на моїх зап’ястках.
— Ви маєте вибачити панні Блюм, — сказала директорка, коли я стояв, потираючи занімілі кисті. — У неї проявляється схильність до театральних ефектів.
— Та я встиг помітити.
Емма невдоволено скривилася.
— Якщо він справді той, за кого себе видає, то чому ж він тоді не знати елементарних речей про контури, не знає навіть, у якому році він є? От візьміть і порозпитуйте його!
— Не «не знати», а «не знає», — поправила її пані Сапсан. — А кого я розпитуватиму, так це вас, міс, завтра вранці про правильне вживання граматичних конструкцій.
Емма аж застогнала спересердя.
— А тепер, якщо ви не заперечуєте, — сказала пані Сапсан, — мені хотілося б переговорити з паном Портманом сам на сам.
Дівчина знала, що сперечатися з директоркою — марна справа. Зітхнувши, вона рушила до дверей, але раптом зупинилася і зиркнула на мене через плече. На її обличчі я помітив вираз, якого не бачив раніше: вираз занепокоєння.
— І ви також, пане Нулінґс, — гукнула пані Сапсан. — Я вас теж відпускаю. Виховані люди не підслуховують чужих розмов!
— Та то я затримався, щоби спитати: може, вам чаю принести? — відповів Мілард виправдувальним тоном, і мені здалося, що він трохи підлизень.
— Я запропонувала б вам сісти, — кивнула пані Сапсан на пухке крісло позаду мене, — але, бачу, ви вкриті засохлим багном.
Тож я вмостився навколішках на підлозі, немов той пілігрим, що прийшов за порадою до провісниці, яка все знає.
— Ви на острові уже кілька днів, — почала пані Сапсан. — Чому ви байдикували стільки часу і не прийшли до нас із візитом відразу ж?
— Я не знав, що ви тут, — відповів я. — А звідки ви дізналися, що я тут, на острові?
— Я за вами слідкувала. І ви мене бачили, хоча, напевне, не здогадалися, що то я. Бо я набула альтернативної форми. — З цими словами пані Сапсан підняла руку і дістала з зачіски довге сіре перо. — Коли слідкуєш за людьми, то набагато зручніше набувати вигляду птаха.
Я ошелешено роззявив рота.
— Так то ви були у моєму номері цього ранку? У вигляді яструба.
— Сокола, — поправила мене директорка. — Чи то пак сапсана.
— Отже, це правда! — скрикнув я. — То ви та сама Пташка!
— Це прізвисько, яке я терплю, але не заохочую, — відказала вона. — А тепер повернімося до мого запитання, — вела далі пані Сапсан. — Що ж ви шукали в гнітючих розвалинах покинутого будинку?
— Вас, — відповів я, помітивши, як її очі трохи розширилися. — Я не знав, як знайти вас. І лише вчора дізнався, що всі ви … — Я на мить замовк, збагнувши, що мої слова прозвучать вкрай дивно. — Я не знав, що ви померли.
Вона стримано всміхнулася.
— О Господи. А хіба ваш дідо нічого не розповідав вам про своїх старих друзів?
— Та дещо розповідав. Але я довго дотримувався думки, що все то байки.
— Зрозуміло, — мовила вона.
— Сподіваюся, вас це не ображає.
— Та трохи дивує, от і все. Але, загалом, ми воліємо, щоби про нас так і думали, бо так легше захищатися від непроханих гостей. У наш час дедалі менше людей вірять у реальність фей, домовиків і таке інше, і тому прості люди докладають дедалі менше зусиль, щоби нас знайти. І це значно полегшує нам життя. Історії про примар і страшні старовинні маєтки також добре нам прислужилися, хоча вас, вочевидь, це не стосується. — Вона всміхнулася. — Хоробре левине серце — це, мабуть, ваша родинна риса.
— Мабуть, що так, — нервово хихикнув я, хоча насправді від страху в мене душа в п’яти пішла.
— Принаймні, цей будинок вас не відклякнув, — мовила пані Сапсан, величним жестом обвівши рукою кімнату. — У дитинстві ви вважали, що ваш дідо годує вас небилицями? Суцільною брехнею, еге ж?
— Та ні, не те, щоби суцільною брехнею, а…
— А фантазіями, гіперболами і метафорами, якщо така термінологія вам більше до вподоби. Коли ж ви збагнули, що дід Абрахам розповідав вам правду?
— Ну, — невпевнено почав я, вдивляючись у химерний візерунок килима, — мабуть, остаточно я в цьому переконався лише тепер.
Пані Сапсан, іще хвилю тому така пожвавлена, після цих слів засмутилася.
— О Господи, тепер зрозуміло. — Її обличчя враз спохмурніло, немовби вона інтуїтивно відчула ті жахливі речі, які я прийшов їй сповістити. Але я не міг знайти відповідні для цього слова.