— А можна нам вийти надвір і все показати Джейкобу? — спитався Г’ю.
— Так, а можна нам вийти надвір і показати? — благально спитала Клер, несподівано переповнившись ентузіазмом після двадцяти хвилин похмурої мовчанки. — Цей перехід завжди такий красивий!
Пані Сапсан була заперечила, зазначивши, що вони ще не довечеряли, але дітлахи благали її, і вона нарешті погодилася.
— Гаразд, тільки за умови, якщо ви всі вдягнете захисні маски, — попередила вона.
Діти зірвалися зі своїх стільців і чкурнули з кімнати, забувши про бідолашну Оливію, та згодом хтось таки пожалкував дівчинку і повернувся, щоби відстебнути її від крісла. Я побіг слідом за всіма через будинок до передпокою з дерев’яними панелями, де кожен щось вихопив з шафи перед тим, як вискочити у двері. Пані Сапсан дала й мені такий предмет, і я зупинився, вертячи його в руках. Він був схожий на обвисле гумове обличчя з широкими скляними ілюмінаторами, схожими на очі, що застигли від потрясіння; до обличчя був прикріплений хобот, який закінчувався перфорованим бачком.
— Не баріться, пане Портман, — сказала Пані Сапсан. — Вдягайте оце. — І я второпав, що то було, — то був протигаз.
Я начепив його на голову і подався слідком за директоркою на галявину, де вже стояли діти, розосередившись мов шахові фігури на нерозміченій шахівниці. Усі однакові й анонімні у своїх задраних догори протигазах, вони вдивлялися в клуби чорного диму, які котилися небом. У туманній далині горіли вершечки дерев. Здавалося, що гудіння невидимих літаків долинає звідусіль.
Час від часу чувся приглушений вибух, і в ту мить мені здавалося, що у мене в грудях гупає ще одне серце; вибухи супроводжувалися хвилями пекучого жару, немов хтось переді мною відчиняв і зачиняв розжарену плиту. На кожний вибух я пригинався, але дітлахи не звертали на них ані найменшої уваги. Вони співали, чітко узгоджуючи ритм своєї пісні з ритмом падаючих бомб.
Зайчику, тікай, тікай мерщій!
Бах-бах-бах — стріляє фермер злий.
Хоче він вечерю з тебе мати,
Тож тобі лишається одне: чимдуж тікати!
Щойно скінчилася пісня, як небо прошили яскраві трасуючі кулі. Дітлахи весело зааплодували, наче глядачі на феєрверку, а його яскраві кольорові спалахи відбивалися на гумовій поверхні їхніх протигазів. Цей вечірній наліт став такою звичною й незмінною частиною їхнього життя, що вже не здавався їм чимось страшним, ба більше: фото цього авіанальоту я бачив у альбомі пані Сапсан, воно було підписане не інакше, як «Наш чудовий феєрверк».
Почалася мжичка, наче усі оті летючі металеві конструкції просвердлили в небі маленькі дірочки. Вибухи траплялися рідше. Схоже, наліт закінчувався.
Діти розходилися. Я гадав, що всі ми повернемося назад до будинку, але дітлахи пройшли повз парадний вхід і подалися на протилежний бік двору.
— Куди ми йдемо? — спитав я двох дітлахів у протигазах.
Вони нічого не відповіли, але, відчувши моє занепокоєння, лагідно тримали мене за руки, ведучи за собою. Ми обійшли будинок й опинилися в темному кутку, де всі поскупчувалися побіля величезної кущової фігури. То була не якась міфічна істота, а фігура чоловіка, що приліг відпочити на траву, одну руку підклавши під голову, а другу виставивши угору. Я не відразу здогадався, що то зелена копія фрески Мікеланджело «Адам» з Сікстинської капели. Зважаючи на те, що зроблена вона з кущів, це видовище вражало. На обличчі Адама, де дві квітки гарденії зображали його очі, навіть угадувався спокійний безтурботний вираз.
Поруч із парковою фігурою я помітив кудлату дівчину. На ній було ситцеве плаття з квітковим візерунком та такою кількістю латок, що воно більше скидалося на стьобану ковдру. Я підійшов до неї і, показуючи на Адама, спитав:
— Це ви його зробили.
Дівчина кивнула.
— А як?
Вона нахилилася, простягнула руку і повернула її долонею до трави. За мить паростки, що повторювали контури її кисті, звиваючись і погойдуючись, піднялися догори, аж поки не торкнулися долоні.
— Жах, та й годі, — вирвалося у мене. У той вечір я був аж ніяк не красномовним.
Хтось на мене шикнув. Усі діти стояли, мовчки задерши голови і показуючи в якусь точку неба. Я теж поглянув угору, але не побачив нічого, окрім хмар диму та мерехтливого помаранчевого вогню пожеж, що в них відбивався.
І раптом я почув, як з-поміж далекого гулу прорізався звук двигуна одного-єдиного літака. Він був неподалік і швидко наближався. Мене охопила паніка. «Сьогодні саме той вечір, коли вони загинули. І не лише саме той вечір, а й саме той момент. А може, — подумалося мені, — всі ці діти помирали кожного вечора, воскресаючи лише завдяки контуру, немов учасники якогось Сізіфового самовбивчого культу, довіку приречені бути розірваними на шматки вибухом бомби, а потім знову зшитими докупи?»