Щось невеличке й сіре проскочило крізь хмари і, швидко обертаючись, полетіло на нас. «Камінь», — подумав я, але ж камені не свистять під час падіння.
«Тікай, зайчику, тікай!» Я б і тікав, та вже часу не мав; все, що я міг зробити, — це несамовито заверещати і кинутися на землю, марно намагаючись сховатися. Але ніякої схованки там не виявилося, тому я гепнувся на траву й обхопив голову руками, неначе це могло завадити бомбі відірвати її від мого тіла.
Я стиснув зуби, міцно заплющив очі і затамував дух, але замість оглушливого вибуху, який начебто ось-ось мав пролунати, запала глибока, абсолютна тиша. Раптом кудись зникли рев двигунів, свист бомби та далекі бахкання зенітних гармат. Було таке враження, наче хтось вимкнув звук у довколишньому світі.
Невже я загинув?
Я прибрав від голови руки і повільно роззирнувся довкола. Похилені вітром стовбури дерев непорушно заклякли. Небо перетворилося на фотографію завмерлих омахів полум’я, які намагалися дострибнути до хмар. Перед моїми очима завмерли на льоту краплини дощу. А посеред кола дітлахів, наче об’єкт якогось містичного ритуалу, зависла бомба, кінчик якої, здавалося, балансував на пальці простягнутої руки Адама.
А потім, як у кіно, коли у проекторі загоряється застрягла плівка, переді мною розцвіла гаряча сніжно-біла квітка — і поглинула все.
Перше, що я почув, коли до мене повернувся слух, це сміх. Сліпуче біле світло зблякло, і я побачив, що всі ми стоїмо біля Адама так, як і стояли раніше, але бомби вже не було, стояла тиха ніч, а єдиним джерелом світла у безхмарному небі був повний місяць. Наді мною з’явилася пані Сапсан і подала мені руку. Я вхопився за неї і, похитуючись, зіп’явся на ноги.
— Будь ласка, прийміть моє вибачення, — сказала вона. — Мені слід було краще підготувати вас до цього. — Втім, вона не змогла приховати своєї усмішки; не змогли приховати своїх усмішок і дітлахи, коли познімали протигази. А я був певен, що зі мною зіграли злий жарт.
У мене паморочилося в голові, і я почувався ні в тих, ні в сих.
— Мабуть, піду я додому ночувати, — сказав я пані Сапсан. — Бо батько тривожитиметься. — І швидко додав: — Я ж можу піти додому, еге ж?
— Авжеж, можете, — відповіла вона і гучним голосом спитала, чи не бажає хто-небудь відвести мене назад до кургану. На мій подив, Емма ступила крок уперед. Пані Сапсан це сподобалося.
— А ви впевнені щодо неї? — пошепки спитав я у директорки. — Бо кілька годин тому вона ладна була перерізати мені горлянку.
— Може, панна Блюм і запальна дівчина, але вона є однією з тих моїх підопічних, яким я довіряю найбільше, — відповіла вона. — До того ж, на мою думку, вам є про що поговорити подалі від допитливих вух.
За п’ять хвилин ми були в дорозі, тільки цього разу мої руки не були зв’язані й Емма не штрикала мене в спину своїм ножем. Кілька молодших дітлахів провели нас аж до краю двору. Їм хотілося знати, чи прийду я наступного дня. Я невиразно запевнив їх, що прийду, але мені насилу вдавалося вмістити у свою свідомість те, що відбувалося в цю конкретну мить, не кажучи вже про майбутнє.
У темні зарості ми увійшли самі. Коли будинок зник за нашими спинами, Емма випростала руку, змахнула кистю — і між її пальцями спалахнув невеличкий клубочок вогню. Наче офіціантка, що несе перед собою тацю, вона тримала його поперед себе, і він освітлював стежину й кидав на дерева наші тіні.
— Який клас! До речі, цей вогонь холодний чи гарячий? — спитав я, намагаючись порушити тишу, яка щосекунди ставала все більш і більш незручною.
— Ніякий він не холодний, — відповіла вона і, змахнувши рукою, піднесла клубок до мене так близько, що я відчув його жар. Я ухилився і позадкував.
— Чого ти? Я просто хотів сказати, що оце твоє вміння — приголомшує.
— Тоді не став дурних запитань, — відрізала Емма і зупинилася.
Ми стояли, обережно роздивляючись одне одного з безпечної відстані.
— Тобі не треба мене боятися, — нарешті сказала вона.
— Та невже? Звідки мені знати? А може, ти вважаєш мене лихим створінням і зумисне визвалася провести мене, щоби залишитися зі мною сам на сам і нарешті вбити?
— Не верзи дурниць, — відказала Емма. — Ти ж з’явився тут без попередження, незнайомець, якого я не впізнала, та ще й гнався за мною, як скажений. Що мені залишалося думати?
— Гаразд, я вірю тобі, — сказав я, хоча насправді ще не вірив.