— Маєш рацію, татку. Лікар Голан таки мені допоміг. Але це не означає, що він має контролювати кожен аспект мого життя. Слухай, тоді купіть мені з мамцьою браслет, викарбуйте на ньому напис «А що скаже лікар Голан?» і начепіть мені на руку чи на ногу, а чом би й ні? Тоді я вже точно згадуватиму про нього щоразу, коли збиратимуся щось зробити. Скажімо, перед тим як сходити на унітаз. А що б порадив мені у цьому випадку лікар Голан? Як краще — отак чи отак? І як випорожнитися таким чином, щоби забезпечити найсприятливіший психотерапевтичний ефект?
Батько кілька секунд мовчав, а коли заговорив, голос його був тихий та скрипучий. Він сказав, що наступного дня я піду з ним спостерігати за птахами, подобається це мені чи ні. Коли я відказав йому, що він, на жаль, помиляється, батько мовчки підвівся і пішов униз до бару. Я був подумав, що він пішов пива попити чи поїсти, тому вирішив піти до свого номера і зняти з себе клоунське вбрання. Та за кілька хвилин батько постукав у мої двері і сказав, що хтось кличе мене до телефону.
Я вирішив, що то, мабуть, мамця, тож, скрипнувши зубами, спустився слідком за ним до телефонної будки в дальньому кутку бару. Батько подав мені трубку, а сам пішов і сів за стіл осторонь. Я зачинив за собою дверцята.
— Слухаю!
— Я щойно розмовляв із твоїм батьком, — сказав чоловічий голос. — Він такий засмучений.
То був лікар Голан.
Мені захотілося послати його під три чорти разом із моїм батьком, але розумів, що поточна ситуація вимагає певної тактовності. Якщо я роздратую лікаря Голана, це означатиме кінець моєї подорожі. А я не міг поїхати додому, бо ще треба так багато дізнатися про дивних дітей! Тому я подуркував, тягнучи час, пояснив лікарю все, що мені ще належало зробити на острові, — все, окрім згадки про дітлахів у часовому контурі. Я поступово підводив його до думки, що нічого особливого ні в цьому острові, ні в моєму дідові немає. Наша розмова з лікарем Голаном скидалася на телефонний міні-сеанс психоаналізу.
— Сподіваюся, ти не кажеш мені лише те, що мені хотілося б почути, — промовив лікар. Останнім часом я щоразу чув від нього цей вираз. — Можливо, мені теж слід приїхати на той острів і проконтролювати тебе. Влаштувати собі невеличку відпустку. Як тобі така ідея?
«Дуже сподіваюся, що це жарт», — подумав я.
— Та я у нормі, правда, — запевнив я лікаря.
— Розслабся, Джейку, я пожартував, хоча, бозна, може, мені й справді слід трохи відпочити від своєї роботи. Взагалі-то, я тобі вірю. Та й ти говориш як нормальна людина. Якщо чесно, то я щойно сказав твоєму батьку дати тобі більшу свободу дії, щоби ти мав змогу самостійно розібратися зі своїми проблемами.
— Та невже?
— Ти надто довго змушував мене та своїх батьків труситися над тобою. У певний момент така тактика стає неефективною і призводить до зворотного результату.
— Що ж, тоді я втішений.
Він сказав іще щось, але я не розчув; бо по той бік лінії почувся сильний гуркіт.
— Мені вас майже не чути, — сказав я. — Ви, мабуть, десь у супермаркеті?
— В аеропорту, — відповів лікар Голан. — Сестру зустрічаю. Коротше кажучи, ти зрозумів мене: відпочивай і насолоджуйся відпочинком. Досліджуй те, що тобі треба, і не переймайся. Невдовзі побачимося, еге ж?
— Дякую вам, лікаре Голан.
Повісивши слухавку, я відчув сором через те, що раніше напустився на цього чоловіка. Бо саме він, а не мої батьки, уже вдруге підтримав мене.
По той бік бару мій батько сидів за столом, обхопивши долонями кухоль з пивом. Йдучи нагору, я зупинився біля нього.
— До речі, стосовно завтрашнього дня… — почав був я.
— Та роби, як знаєш.
— А ти впевнений, що не проти?
Батько похмуро знизав плечима.
— Нічого не поробиш: наказ лікаря.
— Я повернуся додому ще до вечері, обіцяю.
Він мовчки кивнув. Я залишив його у барі і пішов нагору до себе.
Засинаючи, я подумки полинув до дивних дітей і до того найпершого питання, яке вони мені поставили після того, як пані Сапсан відрекомендувала мене: «А Джейкоб залишиться з нами?» Тоді я подумав: «Звісно, що ні». Але чому ж ні? Якщо я кінець-кінцем не повернуся додому, то за чим мені там скучати? І що я втрачаю? Я уявив собі свій величезний будинок, моє місто, де я не мав друзів, зате мав купу лихих спогадів, абсолютно непримітне й нікчемне життя, яке мені судилося прожити і яке вже було розписане мені як маршрутна карта. І я збагнув, що мені ще ніколи не спадало на думку відмовитися від нього.
Розділ сьомий
Прийшов ранок і приніс із собою дощ, вітер і туман — тоскну погоду, коли мало віриться в те, що попередній день був не чим іншим, як дивовижним чудесним сном. Я пожадливо, як голодний вовк, проковтнув свій сніданок і сказав батьку, що піду погуляю. Батько поглянув на мене, як на божевільного.