— А якщо оце вбрання майбутнього, то борони нас Боже від такого лахміття!
Коли сміх вгамувався, я потягнув Емму вбік і пошепки спитав:
— А яка риса Горація робить його дивним? Звісно, окрім його особливої манери вдягатися?
— Він снить пророчі сни. Регулярно бачить оті грандіозні кошмари, які мають бентежну тенденцію збуватися.
— А часто він їх бачить?
— Сам у нього спитай, якщо цікаво.
Та Горацій був не в гуморі, щоби відповідати на мої запитання. Тому мені довелося відкласти їх на потім.
Коли ми ввійшли до міста, я обгорнув один рушник довкола стегон, а другий накинув на плечі. Хоча це й не було пророцтвом у строгому сенсі слова, але виявилося, що Горацій мав рацію: ніхто мене не впізнав. Коли ми йшли головною дорогою, декілька людей провели нас здивованими поглядами, але ніхто до нас не чіплявся. Ми навіть пройшли повз отого товстуна, який здійняв учора галас у барі. Він стояв біля тютюнової крамниці, натоптуючи свою люльку і теревенячи про політику з якоюсь жінкою, а та слухала його упівуха. Він також витріщився услід, але й близько мене не упізнав.
Здавалося, наче над усім містом хтось натиснув на кнопку «перезавантажити». Я раз по раз час помічав те, що вже бачив учора: той самий фургон, що мчав по дорозі, ковзаючи по гравію задніми колесами; ті самі жінки вишикувалися біля колодязя; якийсь чоловік так само смолив днище веслового човна, анітрохи не просунувшись у своїй роботі за добу. Мені навіть здалося, що ось-ось побачу свого двійника, за яким женуться п’яні завсідники бару, але потім подумав, що тут такого не буває.
— Чуваки, ви, напевне, знаєте багато про те, що відбувається довкола, — сказав я. — Ну, як учора, з отим авіанальотом та з возиком.
— Це Мілард усе знає, — відповів Г’ю.
— Так воно і є, — підтвердив Мілард. — Взагалі-то, я вже наполовину склав перший у світі найповніший звіт одного дня з життя міста, з точки зору кожного з його мешканців. Кожна дія, кожна розмова, кожен звук, виданий кожним із мешканців цього міста. А це сто п’ятдесят дев’ять людей і триста тридцять дві тварини — хвилина за хвилиною, від світанку до заходу сонця.
— Аж не віриться, — сказав я.
— Не можу з тобою не погодитися, бо в це важко повірити, — відповів Мілард. — За якихось двадцять сім років я спромігся дослідити половину тварин та майже усіх людей.
Я отетеріло роззявив рота.
— За двадцять сім років?
— Та він лише на свиней потратив три роки! — зауважив Г’ю. — Ти можеш собі таке уявити: кожного дня три роки поспіль робити нотатки про свиней?! Отой вивергнув з дупи стільки-то свинячих бісквітів, отой стільки-то разів сказав «хрю-хрю», а потім влігся спати у власному лайні!
— Найголовніше в процесі дослідження — це нотатки, без них ніяк не можна обійтися, — терпляче пояснив Мілард. — Але я добре розумію твою заздрість, Г’ю. Бо моє дослідження обіцяє стати працею, безпрецедентною в історії академічної науки.
— Ой, Міларде, не гни кирпу, — кинула Емма. — Твоя праця не матиме прецедентів в історії великих дурниць. То буде найдурніша з коли-небудь написаних нісенітниць.
Замість відповісти, Мілард називав речі, які ось-ось мали статися.
«За мить місіс Хіґґінс розкашляється», — сказав він, і якась жінка на вулиці справді зайшлася кашлем так, що в неї аж очі на лоба повилазили. Або «Невдовзі отой рибалка жалітиметься на труднощі, що постали на його професійній стезі через війну», і справді — чоловік, що стояв, спершись на воза з рибальськими сітками, обернувся до співрозмовника і сказав: «У навколишніх водах так багато отих бісових підводних човнів, що я не можу навіть вудку спокійно закинути!»
Це справило на мене велике враження, про що я й сказав Міларду.
— Приємно, що хоч хтось здатен поцінувати мою роботу, — вдячно завважив він.
Ми йшли вздовж жвавої гавані до краю причалів, потім подалися скелястим берегом до мису з піщаною бухточкою. Хлопці роздяглися до спідньої білизни (всі, окрім Горація, який зняв лише черевики та краватку), а дівчата сховалися, щоби вдягнути скромні старомодні купальні костюми. А потім ми разом плавали. Бронвін та Емма змагалися між собою, а ми бовталися у воді; втомившись, ми вибралися на пісок і лягли подрімати. Як сонце припекло, ми знову попадали у воду, а коли від прохолоди води нас взяли дрижаки, повиповзали на берег — і так тривало доти, поки наші тіні на піску не видовжилися й витончилися.