— Сфотографую тебе.
Її усмішка згасла.
— Та я взагалі-то не в найкращій формі… — задумливо мовила Емма.
— А от і ні, ти маєш приголомшливий вигляд, чесно.
— Лише на одну хвилину! Обіцяєш?
Я пропустив її до кургану першою. Коли ми знову вийшли, надворі був туман і холод, хоча, дякувати Богу, дощ припинився. Витягнувши мобільник, я з радістю переконався, що моя теорія виявилася правдивою: з цього боку контуру електронне приладдя працювало як слід.
— А де твій фотоапарат? — спитала Емма, тремтячи від холоду. — Нумо, не барися!
Я навів на неї телефон і зробив знімок. Вона лише похитала головою, наче вже ніщо в моєму химерному світі майбутнього не могло її здивувати. А потім раптом кинулася вбік, удаючи, що тікає, і я побіг за нею навколо кургану. Ми весело сміялися, а Емма повсякчас ухилялася, а потім на якусь мить завмирала, позуючи для фотоапарата, — і знову кидалася навтьоки. Протягом хвилини я зробив купу знімків, вщерть заповнивши пам’ять телефону.
Емма підбігла до входу в курган і послала мені повітряний поцілунок.
— До завтра, хлопчику з майбутнього!
Я підняв руку, помахав їй на прощання, і вона зникла, пірнувши у кам’яний тунель.
Я пристрибом повернувся до міста, змерзлий і з блаженною ідіотською усмішкою на лиці. Іще за кілька кварталів від бару я почув дивний звук, що перекривав гудіння генераторів: хтось вигукував моє ім’я. Йдучи на голос, я вийшов на свого батька, який стояв посеред вулиці в мокрому светрі; з його рота з кожним вигуком виривалися клуби пари, мов з вихлопної труби автомобіля холодного ранку.
— Джейкобе! Я скрізь тебе шукав!
— Ти ж сказав, щоб я повернувся до вечері — от я й повернувся!
— Забудь про вечерю, ходімо зі мною.
Мій батько ніколи не пропускав вечері. Щось було не так.
— Що трапилося?
— Дорогою розповім, — відказав він, широким кроком ведучи мене до бару. На мить зупинившись, він ретельно мене обдивився. — Та ти ж геть мокрий! — вигукнув він. — Заради Бога, ти що — і другу куртку посіяв?!
— Я, е-е-е…
— І чому твоє обличчя червоне? Ти наче десь на сонці перегрівся.
От зараза. Я ж і справді весь день провалявся на пляжі без окулярів і такого-сякого головного убору.
— Та то я розчервонівся від бігу, — пояснив я, хоча мої руки від холоду взялися пухирцями. — То що ж трапилося — хтось помер, чи що?
— Та ні, ні, — заперечив батько. — А, взагалі-то, ти маєш рацію. Померли кілька овець.
— А ми тут до чого?
— Вони вважають, що то справа рук якихось дітлахів. Типу вандалізм.
— Вони — це хто? Овеча поліція?
— Фермери, — пояснив батько. — Вони допитали усіх, хто має вік до двадцяти років. І, звісно, зацікавилися, де це ти був увесь день.
Моя душа впала у п’яти. Я не мав на сто відсотків вірогідної «легенди» і, поки ми наближалися до бару, похапцем вигадував.
Біля бару довкола дюжини фермерів з розлюченими пиками вже зібрався чималенький натовп. Один із фермерів, вбраний у заляпаний багнюкою комбінезон, погрозливо спирався на замашні й гострі вила. Другий тримав за шкірку Хробака. На Хробакові були блискучі спортивні штани і футболка з написом «Я ЛЮБЛЮ, КОЛИ МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ КРУТИМ ХЛОПЦЕМ». Він пхикав, час від часу видуваючи з ніздрів сопливі бульбашки. Третій фермер був худий, мов хрущ, і мав на голові в’язану шапочку.
— Ось він, — вигукнув худий. — А скажи-но нам, синку, де ти був увесь день?
Батько поплескав мене по спині.
— Розкажи їм, — спокійно і впевнено мовив він.
Я намагався говорити так, наче мені не було чого ховати.
— Я досліджував протилежний бік острова, там, де стоїть великий будинок.
Хрущ розгубився.
— Який це великий будинок?
— Та ота хирлява халупа в заростях, — пояснили Вила. — З власної волі туди піде лише ідіот з довідкою із психлікарні. Та місцина зачаклована, ба більше: то небезпечна пастка.
Хрущ підозріло примружився на мене.
— Ходив до великого будинку? З ким?
— Ні з ким, сам, — відказав я, і побачив, як татко здивовано зиркнув на мене.
— Брехня! Я гадаю, що ти там був з оцим типом, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.
— Та не вбивав я ніяких овець! — відчайдушно скрикнув Хробак.
— Стули пельку! — гримнув на нього фермер.
— Джейку, — звернувся до мене батько. — А як же твої друзі?
— А, батьку, то я тобі збрехав.
Хрущ провернувся до мене і люто сплюнув на землю.
— Попався, малий брехун! Я відшмагаю тебе ремінякою на очах у батька й усіх присутніх!
— Не чіпай його, — сказав батько, намагаючись говорити, як «суворий і справедливий батько». Хрущ матюкнувся і ступив до нього крок; на якусь мить вони завмерли, визвірившись один на одного.