— Стривай, Деннісе, треба спокійно розібратися у всьому, — почувся голос, і Мартін, відокремившись від натовпу, став між батьком та Хрущем. — Для початку розкажіть нам, що вам сказав ваш син, — звернувся він до мого батька.
Батько кинув на мене розлючений погляд.
— Він сказав мені, що піде у гості до своїх друзів, що мешкають по той бік острова.
— Яких друзів? — сердито спитав розлючений дядько з вилами.
Я відчув, що ситуація швидко погіршиться, якщо я не вдамся до рішучих кроків. Зрозуміла річ, я не міг їм розказати про дітей з притулку — вони однаково мені не повірили б, натомість я пішов на зважений ризик.
— Нікого там не було, — відповів я, з удаваним соромом опускаючи очі. — Я їх вигадав. То були удавані друзі.
— Що він верзе?
— Каже, що то він вигадав своїх друзів, — пояснив батько з тривогою в голосі.
Фермери отетеріло перезирнулися.
— От бачите? — скрикнув Хробак, і на його обличчі зблиснула слабка надія. — Цей хлопець просто псих, я ж вам казав! Це він убив овець!
— Я їх і пальцем не зачепив, — сказав я, хоча мене вже ніхто не слухав.
— Ні, американець тут невинуватий, — сказав фермер, що тримав за шкірку Хробака. І з цими словами він ще міцніше стиснув комір Хробакової сорочки. — Оцей тип уже має за спиною кримінальну історію. Кілька років тому я бачив, як він зіштовхнув з обриву мале ягня. Не повірив би, якби не бачив на власні очі. Я спитав його — навіщо? А він каже: щоби побачити, чи воно вміє літати. Цей бовдур хворий на голову, це точно.
Люди розгнівано загомоніли. Хробак знервовано завовтузився, але щойно розказану історію не заперечив.
— А де його подільник із рибної крамниці? — спитали Вила. — Якщо цей йолоп винуватий, то можна з упевненістю сказати, що без спільника тут не обійшлося.
Хтось сказав, що бачив Ділана біля гавані, і туди вже вирушив поліцейський загін.
— А як стосовно вовків чи диких собак? — спитався татко. — Мого батька нещодавно загризли дикі пси.
— Єдині собаки на Кернгольмі — це вівчарки, — відповів Хрущ. — А вівчарки зазвичай не мають схильності убивати овець.
Мені страшенно хотілося, щоби татко замовк і пішов, поки була слушна хвилина, але він взявся за цей випадок із заповзятістю Шерлока Холмса.
— Про яку кількість овець ідеться? — поцікавився він.
— П’ять, — відповів четвертий фермер, опецькуватий похмурий чоловік, який досі мовчав. — І всі вони мої. Їх убили прямісінько в кошарі. Бідахи навіть не мали можливості втекти.
— Отже, п’ятеро овець. А скільки, на вашу думку, крові в п’ятьох вівцях?
— Та приблизно велике відро, не менше, — відповіли Вила.
— Отже, той, хто скоїв це убивство, неодмінно має бути геть заляпаний овечою кров’ю?
Фермери перезирнулися. Потім поглянули на мене, а після мене — на Хробака. І, знизавши плечима, почухали потилиці.
— Б’юся об заклад — це, напевне, лисиці, — висловив припущення Хрущ.
— Тоді їх має бути ціла зграя, — відказали Вила з сумнівом у голосі. — Навряд чи на острові їх набереться так багато.
— А я кажу вам, що порізи аж надто рівні, точно їх зробили ножем, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.
— Щось мені не віриться, — відповів татко.
— Тоді сходіть самі подивіться, — сказав йому Хрущ.
Натовп поволі розходився, і наша невелика група рушила слідком за фермерами на місце злочину. Ми піднялися похилим полем до маленького коричневого сараю, за яким виднілася прямокутна кошара. Обережно наблизившись до неї, ми зазирнули у шпарини між дошками.
Сцена насильства, яку ми побачили, була така гротескна, схожа швидше на картину, намальовану схибленим імпресіоністом, який принципово писав лише в червоних тонах. Зелена трава була вся в крові, в крові були старі дерев’яні стовпи загорожі, в крові були самі вівці, закляклі то тут, то там в передсмертній овечій агонії. Одна намагалася перескочити через загорожу, але так і зависла на ній, застрягши вузлуватими ратицями поміж дощок. Вона висіла переді мною в химерній позі, розпанахана, немов розстебнута, від горлянки до паху.
Я не витримав і відвернувся. Решта глухо забурмотіли і захитали головами; хтось стиха присвиснув. Хробак кавкнув, насилу стримуючи блювання, і заплакав, що всі розцінили як мовчазне визнання власної провини і нездатність злочинця холоднокровно споглядати картину власного злочину. Його відвели до музею Мартіна і замкнули там: колишня ризниця перетворилася на імпровізовану в’язницю. Хробак пробуде там, допоки поліція не відправить його на велику землю.