Ми залишили фермера наодинці з його загиблими вівцями, а самі побрели назад до міста у вологих сутінках. Я знав, що в номері на мене чекає процедура прискіпливого допиту «суворим і справедливим татком», тому я зробив усе можливе, щоби роззброїти його ще до того, як він на мене напуститься.
— Вибач, татку, я тобі збрехав, і мені дуже шкода.
— Та невже? — саркастично мовив він, знімаючи мокрий светр та вдягаючи сухий. — Як великодушно з твого боку! Тільки от про яку брехню йдеться? Я вже з ліку збився.
— Про зустріч із друзями. На острові немає інших дітей. Я їх вигадав, щоби ти не турбувався, що я ходжу до того будинку сам-один.
— Так, я непокоюся, навіть попри те, що лікар сказав мені не турбуватися.
— Та знаю.
— Ну, а як же твої удавані друзі? Голан про них знає?
Я похитав головою.
— То теж брехня. Я хотів, щоб оті фермери від мене відчепилися.
Татко склав на грудях руки, не знаючи, чому вірити.
— Ну-ну.
— Краще нехай думають, що я трохи ексцентричний, аніж убивця овець, еге ж?
Я всівся за стіл. Батько довго дивився на мене згори униз, і я не був упевнений, вірить він мені чи ні. Потім він пішов до зливальниці та вмився. Коли ж він витерся рушником і знову повернувся, то, здавалося, дійшов висновку, що коли він мені повірить, то матиме значно менше клопотів.
— Ти впевнений, що не треба викликати лікаря Голана? — спитався він. — Нехай він з тобою ґрунтовно про все поговорить — як ти вважаєш?
— Якщо хочеш — викликай. Але я в нормі.
— Саме через це я й не хочу, щоби ти вештався з отими сільськими реперами, — сказав він, бо серйозну батьківську розмову неодмінно треба завершувати якимось турботливим напучуванням.
— Ти мав рацію стосовно них, татку, — сказав я, хоча в глибині душі вважав, що жоден із них не здатен на таке жорстоке убивство. Хробак та Ділан «круто» розмовляли — тільки й того.
Батько сів за стіл напроти мене. Він страшенно втомився.
— Мені й досі цікаво, як можна примудритися вхопити сонячні опіки в такий сирий і холодний день?
Та ото ж. Сонячні опіки.
— Може, то у мене шкіра надто чутлива, — обережно припустив я.
— Іще раз повтори, може, я повірю, — сухо кинув він.
Нарешті він відпустив мене. Я пішов помитися в душі і думав про Емму. Потім почистив зуби — і думав про Емму, умивався — і думав про Емму. Потім я пішов до свого номера, витягнув з кишені яблуко, яке вона мені дала, і поклав на нічний столик, а потім, щоб ще раз запевнити себе в її існуванні, витягнув телефон і проглянув усі її фото, які зробив того вечора. Я дивився на них, коли батько лягав спати, дивився на них, коли вимкнулися генератори і коли не лишилося світла, окрім її обличчя на моєму маленькому екрані. Я лежав у темряві — і дивився.
Розділ восьмий
Сподіваючись уникнути ще однієї лекції, я встав рано і вирушив до кургану, коли татко ще спав. Під його двері я підсунув записку і повернувся, щоби взяти Еммине яблуко, але на столику його не було. Ретельний обшук підлоги виявив віхті пилу та якийсь круглий предмет завбільшки з м’яч для гольфу зі схожою на шкіру поверхнею. Я вже був підозрював — а чи не украв хтось те яблуко, як раптом здогадався, що отой «шкіряний» предмет і був яблуком. Уночі воно враз зіпсувалося, причому зіпсувалося так, як мені ще ніколи не доводилося бачити. Яблуко наче цілий рік пролежало в харчовому дегідраторі. Коли ж я спробував підняти його, то воно розсипалося в руці, наче грудка сухої землі.
Я отетеріло дивився на нього, потім знизав плечима і вийшов. Надворі знову взялася мжичка, але невдовзі я змінив сірі хмари на яскраве сонце всередині контуру. Утім, цього разу по той бік кургану на мене не чекали гарненькі дівчата — взагалі ніхто не чекав. Я відчув легке розчарування.
Щойно я добрався до будинку, як відразу ж пішов шукати Емму, але пані Сапсан перехопила мене, ще коли я навіть поріг не переступив.
— На кілька слів, пане Портман, — сказала вона, заводячи мене до безлюдної кухні, де і досі відчувався аромат розкішного сніданку, на який я не встиг. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене викликав директор школи, щоби дати прочухана.
Пані Сапсан прихилилася до величезної кухарської плити.
— Вам гарно з нами?
Я сказав, що дуже гарно.
— От і добре, — мовила вона, але після цих слів її усмішка враз зникла. — Я так розумію, вчора ви провели приємний день із декотрими з моїх підопічних. І мали з ними розлогу розмову.
— О, так, це було дуже цікаво. Вони такі гарні!
Я намагався зберегти атмосферу легкості й невимушеності, але безпомилково бачив, що пані Сапсан підводить мене до якоїсь не надто приємної теми.