— А скажіть, будь ласка, яким чином ви самі охарактеризували б природу вашої розмови з моїми підопічними? — поцікавилася вона.
Я спробував пригадати.
— Так одразу й не скажеш… Бо ми розмовляли про багато речей. Яке життя у вас тут. Яке у мене там.
— У вас там.
— Так.
— А як на вашу думку — чи доречно обговорювати події майбутнього з дітлахами з минулого?
— З дітлахами? Ви вважаєте їх дітлахами? — не встигли ці слова зірватися з моїх вуст, як я вже пожалкував, що їх сказав.
— Не лише я, а й вони самі вважають себе дітьми, — з притиском відказала пані Сапсан. — А як би ви їх назвали?
Зважаючи на її настрій, я не мав наміру сперечатися з нею про тонкощі дефініцій.
— Ну, звичайно ж, дітьми.
— Та отож. А тепер повернімося до мого початкового запитання, — наполягла вона і, емоційно підкреслюючи сказане, вдарила ребром долоні по кухонній плиті. — Чи вважаєте ви мудрим і доречним обговорювати майбутнє з дітлахами з минулого?
Я вирішив ризикнути.
— А ви вважаєте, що не можна?
— А ви, вочевидь, вважаєте, що можна! Мені це достеменно відомо, бо учора під час вечері Г’ю потішив нас захопливою розповіддю про телекомунікаційні технології двадцять першого сторіччя. — Її голос сповнював ядучий сарказм. — Вам, звісно, відомо, що коли у двадцять першому сторіччі хтось надсилає листа, то його можна отримати майже миттєво?
— Гадаю, ви маєте на увазі електронну пошту.
— Так от: Г’ю знає про неї все.
— Не розумію, — здивувався я. — А в чім тут проблема?
Пані Сапсан відштовхнулася від плити і, кульгаючи, ступила до мене крок. Навіть попри те, що вона мала зріст на цілий фут менше за мене, мушу зізнатися, їй вдалося мене налякати.
— Як імбрина я маю скріплений клятвою обов’язок гарантувати безпеку цих дітей, а понад усе — всіляко забезпечувати, щоби вони залишалися тут, на цьому острові, у цьому контурі.
— Зрозуміло.
— Вони ніколи не стануть частиною вашого світу, пане Портман. Тож навіщо забивати їм голови пишномовними байками про чудеса майбутнього? Тепер я маю через вас проблему: половина моїх дітей просяться організувати їм подорож до Америки на реактивному літаку, а решта ждуть не діждуться того дня, коли матимуть телефон-комп’ютер, як у вас.
— Мені дуже шкода, я не здогадувався про потенційні наслідки.
— Це їхня домівка. Я щосили намагалася зробити її якомога кращою. Але є один простий факт: вони не можуть покинути цей острів і свій контур, тому я дуже прошу вас не збурювали у них бажання податися звідси геть.
— Але ж чому їм не можна цього зробити?
Пані Сапсан звузила очі й кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім похитала головою.
— Перепрошую. Я й досі недооцінюю глибину вашої необізнаності. — І з цими словами пані Сапсан, яка, здавалося, була принципово нездатною до байдикування, взяла з плити каструлю і заходилася чиргикати її металевою драчкою. «Цікаво, — подумав я, — вона навмисне ігнорує моє запитання чи добирає слова, щоби ошелешити мене своєю відповіддю?»
Коли каструля стала бездоганно чистою, вона з ляскотом поставила її назад на плиту і сказала:
— Вони не зможуть залишитися у вашому світі, пане Портман, бо швидко постаріють і помруть.
— Як це — помруть?
— Не знаю, як вам ще дохідливо пояснити. Отак це: просто візьмуть і помруть, Джейкобе. — Вона висловлювалася вкрай стисло, наче хотіла якомога скоріше покласти край цій розмові. — Вам могло здатися, що ми знайшли спосіб, як обдурити смерть, але це лишень ілюзія. Якщо дітлахи затримаються надто довго на вашому боці контуру, то всі оті роки, яких вони уникнули, враз наваляться на них — за кілька годин.
Я уявив собі людину, яка зморщується, зсихається і перетворюється на прах — як оте яблуко на нічному столику.
— Який жах, — мовив я і здригнувся.
— Нечисленні випадки отакого миттєвого старіння, свідком яких я мала нещастя бути, залишилися в моїй пам’яті найжахливішими спогадами.
— То таке бувало раніше.
— Так, кілька років тому — з молодою дівчиною, яка, на жаль, була моєю підопічною. Звали її Шарлотта. Це сталося тоді, коли я вперше і востаннє подалася у гості до однієї з моїх сестер-імбрин. За той короткий час Шарлотта примудрилася втекти від старших дітей, які відмовляли її, і вибралася з контуру. Було це десь тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи вісімдесят шостого року. Коли Шарлотта радісно й безтурботно гуляла містечком, її помітив поліцейський. Вона не змогла пояснити представнику влади, хто вона і звідки взялася — і це чомусь здалося йому підозрілим. Бідолашну дівчину відправили до дитбудинку на велику землю. Лише через два дні змогла я дістатися до неї, але за той час вона постаріла на тридцять п’ять років.