— Гадаю, я бачив її фото: немолода жінка в одязі маленької дівчинки, — сказав я.
Пані Сапсан сумно кивнула.
— Після того вона змінилася назавжди. З’їхала з глудзу.
— А що з нею сталося потім?
— Вона мешкає в контурі пані Дрімлюги. Пані Дрімлюга та пані Дрозд беруть під свою відповідальність усіх проблемних підопічних.
— Але ж, наскільки я розумію, вони не обмежені островом? — спитався я. — Хіба ж не можуть вони полишити його тепер, тобто тисяча дев’ятсот сорокового року?
— Так, можуть, але знову постаріють, як і звичайні люди. Але навіщо їм їхати звідси? Щоби опинитися у вирі жорстокої війни? Щоби зіштовхнутися з людьми, які їх бояться і не розуміють? А окрім цих небезпек існують ще й інші. Тому найліпший варіант — це залишатися тут.
— А які це інші небезпеки?
Обличчя пані Сапсан спохмурніло, наче вона пожалкувала, що обмовилася.
— Це вас не стосується, тож не переймайтеся. Принаймні, тепер.
І пані Сапсан досить безцеремонно виставила мене за двері. Я ще раз поцікавився, що вона мала на увазі під «іншими небезпеками», але вона різко опустила перед моїм носом двері-ширму.
— Насолоджуйтеся чудовим ранком! — прощебетала вона, вичавивши з себе посмішку. — Ідіть, пошукайте панну Блюм, впевнена, що вона вмирає від бажання зустрітися з вами.
І з цими словами вона зникла у будинку.
Я побрів у двір, марно намагаючись викинути з голови оте змарніле й усохле яблуко. Та невдовзі мені це вдалося. Ні, я про нього не забув, просто воно більше не турбувало мене. Це було так дивно.
Поновивши пошуки Емми, я дізнався від Г’ю, що вона вирушила до села за припасами, тож я вмостився в тіні під деревом і чекав. Через якихось п’ять хвилин я був уже напівсонний; я сидів собі, всміхаючись, як безтурботний бовдур, і замріяно розмірковуючи — а що ж нам смачненького подадуть на обід? Схоже, одне лише перебування в цьому контурі справляло на мене такий собі наркотичний ефект, наче сам контур був наркотиком комбінованої дії: він підвищував настрій і водночас розслабляв і заспокоював. Мені подумалося, що коли я тут затримаюся надовго, то мені більше ніколи не захочеться повертатися до свого світу.
А ще я подумав, що коли це так, то цим багато що можна пояснити, наприклад, той дивний факт, що люди десятиріччями проживають один і той самий день і не з’їжджають із глузду. Так, життя тут легке й прекрасне, але якщо кожен день є майже аналогічним попередньому і якщо дітлахи справді нікуди не можуть звідси подітися, то цей острів є не лише раєм, а й в’язницею. Перебування тут було настільки гіпнотично-приємним, що людині знадобиться багато років, щоби збагнути цей суперечливий факт, а коли вона це усвідомить, то буде запізно: покидати контур буде надто небезпечною справою.
Тому це навіть не дилема. Насправді, вибору немає: однозначно треба залишатися. І тільки пізніше — через багато років — людина замислюється: а що трапилося б, якби я звідси пішов.
Напевне, я задрімав, бо прокинувся від того, що хтось легенько торкався моєї ноги. Я розплющив одне око — і помітив маленьку людиноподібну істотку, яка намагалася сховатися в моєму черевику, але заплуталася в шнурках. Істота була неповоротка й незграбна, заввишки з велику чашку і вбрана у військову форму. Вона востаннє спробувала вивільнитися, а потім завмерла. Вочевидь, то була заводна іграшка, в якій скінчився завод. Я розв’язав свій черевик, вивільнив фігурку і перевернув, видивляючись ключа для заводу, але не знайшов. Піднісши іграшку ближче до очей, я помітив, що то — химерна й груба на вигляд штука з головою, зроблена з кавалка заокругленої глини, а обличчя в неї позначене розмазаними відбитками великого пальця.
— Дай сюди! — скрикнув хтось із протилежного боку подвір’я. На пеньку біля лісу сидів якийсь хлопець і махав мені рукою.
Термінових призначених зустрічей я не мав, тож узяв глиняного вояка і підійшов до хлопця. Довкола нього стояла шерега заводних чоловічків, які незграбно вешталися туди-сюди, мов пошкоджені роботи. Коли я наблизився до них, чоловічок, якого я тримав у руці, сіпнувся, знову ожив і завовтузився, наче намагався втекти. Я поставив його до решти фігурок і витер об штани вимазану в глину долоню.
— Мене звуть Єнох, — сказав хлопець. — Ти, напевне, саме отой, новенький.