— А навіщо? — спитав я. — Там є щось цікаве?
— Не що, а хто. Там — мій приятель Віктор. Він хоче з тобою зустрітися. Сходи туди й поговори з ним.
— Чудово, — сказав я. — Піду й поговорю.
Я рушив до будинку, але раптом свист Єноха. Він зробив жест, немов пробігся рукою по вершечку дверей. «Ключ», — сказав він самими губами.
— А навіщо мені ключ, коли там хтось є?
Єнох відвернувся, вдаючи що не почув мене.
Я неквапливо зайшов до будинку і піднявся сходами з таким виглядом, наче у мене там якісь справи і мені байдуже, знає хто-небудь про це чи не знає. Діставшись до другого поверху непоміченим, я підкрався до кімнати в кінці коридору і натиснув на ручку. Замкнено. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Озирнувшись через плече пересвідчитися, що мене ніхто не бачить, я пробігся рукою по вершечку одвірка. І, певна річ, знайшов там ключ.
Відімкнувши двері, я прослизнув до кімнати. Вона була схожа на решту спалень у будинку: тумбочка, шафа і ваза з квітами на нічному столику. Вже високе вранішнє сонце світило крізь штори такого насиченого жовтого кольору, що вся кімната здавалася немовби заповненою янтарем. Я не відразу помітив за мереживною занавіскою хлопця, який лежав на ліжку із заплющеними очима і злегка розтуленим ротом.
Я заціпенів, боячись розбудити його. Я впізнав його з альбому пані Сапсан, хоча жодного разу не бачив його ані у дворі, ані у їдальні, і нас ніхто не знайомив. На фото він спав у ліжку, так само, як і тепер. Невже його ізолювали, бо він зліг від хвороби, яка спричиняє сонливість? Може, Єнох хотів, щоби я теж заразився цією хворобою?
— Привіт, — прошепотів я. — Ви не спите?
Хлопець не поворухнувся. Поклавши руку йому на плече, я легенько посіпав його. Голова хлопця повільно схилилася на один бік.
І в цю мить я осягнув одну страшну річ. Щоби перевірити своє припущення, я підніс руку до хлопцевого рота. І не відчув його дихання. Я торкнувся пальцем його губ — вони були холодні, мов крига. Я ошелешено відсмикнув руку.
Раптом позаду почулися чиїсь кроки. Я рвучко крутнувся і побачив на порозі Бронвін.
— Вам не можна сюди заходити! — засичала вона.
— Він мертвий, — перелякано мовив я.
Бронвін поглянула на хлопця, і її обличчя жалісно зморщилося.
— То — Віктор.
Раптом до мене дійшло, де я бачив його обличчя. Віктор був тим хлопцем, який піднімав однією рукою кам’яну брилу на дідовому фото. Важко було сказати, скільки він отак пролежав тут, мертвий. Оскільки час в контурі циркулював по колу, то п’ятдесят років були тут як один день.
— А що з ним сталося? — спитав я.
— Може, мені вдасться оживити Віктора, — почувся голос позаду нас. — Тоді сам у нього й спитаєш.
То був Єнох. Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Бронвін радісно поглянула на нього крізь сльози, що стояли в очах.
— Невже ти зможеш його підняти? О, будь ласка, Єноху!
— Мені не можна, — відказав він. — Наразі мій запас сердець закінчується, до того ж, щоби підняти його хоч на хвилину, їх знадобиться досить багато.
Бронвін підійшла до мертвого хлопця і пальцями пригладила йому волосся.
— Ну будь ласка, — благально мовила вона, — ми вже так давно не розмовляли з Віктором!
— Взагалі-то, я маю кілька коров’ячих сердець, законсервованих у підвалі, — сказав Єнох, вдаючи, що вагається. — Але я страшенно не люблю використовувати неповноцінні органи. Свіжі — це завжди краще!
Тепер Бронвін розплакалася вже по-справжньому. Одна її сльозинка упала Віктору на куртку, і вона поквапливо стерла її своїм рукавом.
— Та не побивайся ти так, — поморщився Єнох. — Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу. До того ж, будити Віктора — це жорстоко. Бо йому гарно там, де він є.
— А де це? — поцікавився я.
— Хтозна. Але щоразу, коли ми його піднімаємо, щоби трохи потеревенити, він наче страшенно поспішає кудись повернутися.
— Що є насправді жорстоким, так це отак бездушно гратися з Бронвін і дурити мене, — сказав я. — А якщо Віктор помер, то чому б його не поховати?
Бронвін кинула на мене погляд, сповнений глузливої зневаги.
— Тоді ж ми не зможемо бачити його.
— Мені дуже шкода, приятелю, — сказав Єнох. — Я сказав тобі прийти сюди лише тому, що хотів, аби ти знав усі факти. Я на твоєму боці.
— Та невже? І які факти? Чому помер Віктор?
Бронвін підняла на мене погляд.
— Його убив… ой-ой-ой! — скривилася вона, бо Єнох сильно ущипнув її за внутрішню частину передпліччя.
— Мовчи! — скрикнув він. — Не тобі про це розповідати!