— Та це ж абсурд якийсь! — обурився я. — Якщо ніхто з вас мені нічого не розповість, я піду до пані Сапсан і сам спитаю її.
Єнох витріщив очі і підбіг до мене.
— Е, ні, ти не мусиш цього робити.
— Та невже? А чому це, скажи на милість?
— Пташка не любить, коли ми говоримо про Віктора, — пояснив він. — До речі, саме через нього вона увесь час вбирається в чорне. Не доведи Господи, щоби вона дізналася, що ми тут були! Бо тоді вона нас повісить за мізинці ніг!
Немов за його підказкою на сходах почулися кульгаві кроки пані Сапсан. Бронвін побіліла, мов крейда, і вискочила повз мене у двері, але Єнох вискочити не встиг, бо я заступив йому дорогу.
— Геть з дороги! — засичав він.
— Скажи мені, що трапилося з Віктором!
— Я не можу!
— Тоді розкажи мені про «Вчини напад на село»!
— Я й про це не можу тобі розповісти!
Він був спробував відштовхнути мене, але, збагнувши, що не зможе, швидко здався.
— Гаразд, тільки зачини двері, і я скажу тобі про це пошепки!
Я зачинив двері у ту мить, коли пані Сапсан виходила на сходовий майданчик. Ми трохи постояли, припавши вухами до дверей — чи не запідозрила директорка нашу присутність? Та її кроки стихли посередині коридору. Потім почулося, як зі скрипом відчинилися і зачинилися двері.
— Вона увійшла до своєї кімнати, — прошепотів Єнох.
— Отже, — сказав я, — повернімося до «Вчини напад на село».
З таким виглядом, наче він страшенно жалкує, що таке бовкнув, Єнох жестом підкликав мене. Я підійшов до нього і нахилився, щоби він прошепотів мені на вухо.
— Як я вже сказав, це така гра. І ми в неї граємо. Увесь сенс цієї гри — в її назві.
— Ти хочеш сказати, що ви дійсно вчиняєте напад на село?
— Так. Все розбиваємо, ганяємо мешканців, спалюємо все, що можемо. Це дуже весела гра.
— Але ж це жахливо!
— Ну то нам же треба коли-небудь вправлятися в наших навичках чи не треба? На той випадок, якщо нам коли-небудь доведеться захищатися. Інакше ми запліснявіємо і розучимося робити те, на що здатні. До того ж, існують правила. Нам не дозволяється нікого убивати. Просто полякати трохи — і все. А якщо хтось ненароком і дістане поранення, то наступного дня він однаково нічого не пам’ятатиме і буде свіжий, мов огірочок.
— А Емма також грає в цю гру?
— Та ні, не грає. Вона точнісінько як ти: вважає, що це лиходійство.
— Так це і є лиходійство.
Єнох підкотив очі.
— Два чоботи — пара.
— Що ти хочеш цим сказати?!
Він випростався на всі п’ять футів чотири дюйми свого зросту і тицьнув мене пальцем у груди.
— Я хочу цим сказати, що ти б краще не корчив переді мною крутого чувака, який вирішує, що нам робити, второпав, хлопче? Річ у тім, що коли б ми час від часу не влаштовували набігів на оте довбане село, то більшість із нас вже давно б поїхали стріхою, второпав, ні? — Він підійшов до дверей, помацав ручку, а потім повернувся і поглянув на мене впритул. — А якщо ти вважаєш скаженими нас, то цікаво, що ти заспіваєш, коли побачиш їх.
— Кого це — їх? Про що тут всі натякають, але бояться сказати?
Єнох підняв догори палець — мовчи, мовляв, і вийшов.
Я знову залишився на самоті. Мої очі мимоволі притягнулися до тіла на ліжку.
«Що ж сталося з тобою, Вікторе? Можливо, він з’їхав з глузду і наклав на себе руки, — подумав я. — Йому так насточортіло оце приємне, але позбавлене майбутнього існування, що він наковтався пацючої отрути або кинувся вниз головою зі скелі. А може, його прикінчили «вони», оті «інші небезпеки», на які нещодавно натякнула пані Сапсан.
Я крадькома вийшов у коридор і вже був рушив до сходів, як раптом за напівзачиненими дверима почувся голос пані Сапсан. Я пірнув до найближчої кімнати і ховався там доти, поки не почув, як вона прошкутильгала повз мене і спустилася сходами. І тоді я помітив перед акуратно застеленим ліжком черевички — черевички Емми. Я опинився у її спальні.
Під однією стіною стояв комод із дзеркалом, а під другою — письмовий столик із підсунутим під нього стільцем. Це була кімната охайної чепурної дівчини, якій не було чого ховати. Принаймні, так мені здавалося, поки я не знайшов в комірчині коробку з-під капелюха. Вона була перев’язана мотузкою, і на ній восковим олівцем було написано:
Приватна кореспонденція
Емми Блюм
Не відкривати
То було все одно, що махати червоними трусами перед носом у бика. Я сів, поклав коробку на коліна і розв’язав мотузку. Всередині було близько сотні листів, і всі — від мого діда.
Моє серце прискорило швидкість. Це була саме та золота копальня, яку я сподівався знайти в старому зруйнованому будинку. Зрозуміла річ, мені було соромно, що я зазирав у чуже життя, але якщо тутешні мешканці так вперто оберігали свої таємниці, то мені лишалося одне: дізнатися про все самому.