Мені хотілося прочитати усі листи, але я боявся, що хтось мене застукає, тому я швидко проглянув їх — для загального уявлення. Багато листів було датовано початком тисяча дев’ятсот сорокових, коли дідо Портман служив у війську. Вибірково продивившись декотрі з них, я виявив, що вони надміру довгі, соковиті, сповнені зізнань у коханні та незграбних описів Емминої краси тодішньою, іще недосконалою, дідовою англійською («Ти гарна, як квітка, ти дуже красиво пахнути, можна я тебе зірвати?» і так далі в такому стилі). В один з листів дід вклав фото, де він сидить верхи на бомбі з цигаркою в кутику рота.
З часом його листи стали коротшими й рідшими. В п’ятдесятих він писав їх десь по одному на рік. Останній датований квітнем 1963 року; в конверті листа не було, лише фотографії. На двох із них була Емма — фото, які вона йому послала, а він відіслав назад. Перше ще з ранніх часів — жартівливе, як і фото діда з бомбою. На ньому Емма чистила картоплю і вдавала, що палить люльку пані Сапсан. Наступна фотографія була сумнішою, і мені подумалося, що Емма послала її тоді, коли від діда якийсь час не було листів. Останній знімок — фактично, остання річ, яку він їй прислав, то було фото мого діда у віці сорока з гаком років, де він був зображений з маленькою дівчинкою.
Я витріщався на останнє фото десь хвилину, аж поки не второпав, хто та маленька дівчинка. То був ніхто інший, як моя тітонька Сюзі, якій було тоді років з чотири. Після цієї фотографії листів більше не було. Мені стало цікаво — а скільки ж іще листів написала моєму дідові Емма, не отримуючи на них відповіді, і що мій дідо робив з її листами. Викидав їх? Напевне, саме її листа знайшов мій батько з тіткою Сюзі у дитинстві і саме через цей лист вони вирішили, що їхній батько вдавався до подружніх зрад і брехні. Як же вони помилялися!
Я почув, як хтось стиха прокашлявся, і, обернувшись, побачив Емму, яка свердлила мене сердитим поглядом з порога кімнати. Я почервонів і заходився похапцем збирати листи, але було надто пізно. Мене застукали на місці злочину.
— Вибач. Мені не слід було сюди заходити.
— Та невже? А я й не знала! — саркастично кинула Емма. — Але то нічого, мені дуже шкода, що я перервала тобі читання. Заради Бога, продовжуй. — Вона рвучко підійшла до комода, висмикнула шухляду і зі стукотом кинула її на підлогу. — Можеш заодно і мої трусики переглянути, а чом би й ні?
— Вибач, я дуже винуватий перед тобою, — повторив я. — Я ніколи такого не роблю.
— Воно й не дивно, що не робиш. Бо дуже зайнятий тим, що підглядаєш за жінками у вікна їхніх спалень!
Трясучись від люті, вона нависла наді мною, а я тим часом метушливо намагався запхати фотографії назад до коробки.
— До речі, вони були розкладені у певному порядку. Дай я сама їх зберу, бо ти геть усе переплутаєш! — Емма відштовхнула мене і, сівши поруч, викинула вміст коробки на підлогу і заходилася сортувати листи на купки зі швидкістю вправної поштарки. Вважаючи за краще сидіти і не гавкати під руку, я сумирно спостерігав за її роботою.
Трохи заспокоївшись, Емма сказала:
— То тобі захотілося дізнатися, що було межи мною та Ейбом? Міг би мене спитати.
— Мені не хотілося нав’язуватися.
— Воно й видно, еге ж?
— Та отож.
— Ну то як? Що саме ти хочеш знати?
Я замислився, навіть не знаючи, звідки почати.
— Ну… то що між вами було?
— Знаєш, перескочімо всі приємні моменти і почнімо з кінця. Насправді все дуже просто. Він поїхав. Сказав, що кохає мене і одного дня повернеться. Але так і не повернувся.
— Але ж він мусив піти, хіба ж ні? На війну.
— Мусив? Не знаю. Він сказав, що ніколи не подарує собі, якщо сидітиме і нічого не робитиме, тоді як його одноплемінників хапають і знищують. Сказав, що то його обов’язок. Гадаю, що той обов’язок означав для нього більше, аніж я. Та я чекала. Чекала і хвилювалася всю оту криваву війну, боячись, що кожен наступний лист може бути повідомленням про смерть. А потім, коли війна скінчилася, він написав, що ніяк не може повернутися. Бо в такому разі геть збожеволіє. Сказав, що завдяки армії навчився захищати себе і що йому більше нафіг не потрібна нянька в особі Пташки. Він поїде до Америки, підшукає нам домівку, а потім забере мене. Тож я знову чекала. Я чекала так довго, що якби насправді поїхала тоді до нього, то мені було б уже сорок років. Але Ейб зрештою зійшовся з якоюсь простачкою. І на цьому все й скінчилося. Як то кажуть, нічого не вдієш.