Він майже не слухав мене.
— Гм, цікаво, — казав він, відводячи очі, й знову прикладався до пляшки.
— Що з тобою? — спитав я його. — Ти й досі на мене дуєшся?
— Та ні, нічого подібного. — Він хотів був пояснити, але змахнув рукою і замовк. — Все одно це дурниця.
— Татку, скажи.
— Та я… я про отого типа, що з’явився тут кілька днів тому. Іще один орнітолог.
— Він — твій знайомий?
Батько похитав головою.
— Ніколи не зустрічав його раніше. Спочатку мені здалося, що він такий собі ентузіаст-аматор, але він вперто приходить на одні й ті самі місця, одні й ті самі місця гніздування і робить нотатки. Він знає свою справу. А коли сьогодні я узрів його з кліткою для кільцювання та з «хижаком», то я второпав, що він справжній профі.
— Хижаком?
— Це бінокль такий. Серйозна штука.
Він кілька разів зіжмакав і розправив паперову серветку на столі — явна ознака того, що він нервував.
— І це тоді, коли мені здалося, що я є першовідкривачем цієї популяції птахів. Мені дуже хотілося, щоб моя книжка стала чимось особливим.
— І тут з’являється цей мудак.
— Джейкобе!
— Тобто цей негарний чоловік. Сучий син, коротше.
Батько розсміявся.
— Дякую, синку, розвеселив.
— Твоя книга однаково стане особливим явищем, ось побачиш, — заспокоїв я його.
Батько знизав плечима.
— Хтозна. Хотілося б. — Але голос його лунав невпевнено.
Я достеменно знав, що трапиться далі. Бо це вже стало незмінною частиною абсурдного замкнутого кола, в яке потрапляв мій батько. Спочатку він по-справжньому загоряється якимось проектом і безупинно місяцями говорить про нього. А потім неминуче виникає якась мікроскопічна проблема, що ставить палиці в колеса блискучого плану. І замість вирішити цю проблему, батько дозволяє їй поглинути його. Грандіозний проект враз скасовується, він знаходить новий — і цикл повторюється наново. Мого батька дуже легко розчарувати і відбити бажання докладати зусилля. Саме через це він і мав у своїй шафі з десяток незакінчених рукописів, саме через це він так і не відкрив орнітологічної крамниці, яку збирався започаткувати разом із тіткою Сюзі, саме через це він мав диплом бакалавра азійських мов, хоча жодного разу так і не побував в Азії. Йому було сорок шість, а він і досі не знайшов себе в житті і досі намагався довести, що може обійтися без материних грошей.
Насправді ж він потребував доброї напутньої розмови, але я не мав ані бажання, ані морального права таку розмову починати, тому спробував змінити тему розмови.
— А де зупинився цей кайфоломщик? — спитався я. — Мені здавалося, що наші номери — єдині на острові.
— Наскільки можна судити, він живе у наметі, — відповів батько.
— І це в таку погоду?
— Він — щось типу стійкого орнітологічного солдатика. Суворі умови життя й роботи наближають тебе до об’єктів досліджень — як фізично, так і психологічно. Ну, через терни — до зірок, щось типу того.
Я розсміявся.
— А чому ж тоді й ти не отаборився? — спитав я — і відразу ж пожалкував.
— З тієї самої причини, чому, скоріш за все, не вийде моя книга. Завжди знаходиться хтось впертіший і відданіший своїй справі, ніж я.
Я ніяково завовтузився на стільці.
— Я не мав на увазі саме це. Я хотів лиш сказати, що…
— Т-с-с-с! — Батько заціпенів і крадькома зиркнув на двері. — Поглянь, але не показуй, що ти робиш це навмисне. Він щойно сюди увійшов.
Я прикрив обличчя розгорнутим меню і крадькома зиркнув через край. На порозі з’явився неохайний бородань і, озирнувшись довкола, погупав ногами, струшуючи з чобіт воду. Він був убраний у кепку-дощовик, темні окуляри і те, що при уважнішому розгляді виявилося кількома куртками, вдягненими одна на одну. Це робило його опецькуватим і злегка химерним на вигляд.
— А мені подобається його імідж такого собі волоцюжного Діда Мороза, — сказав я пошепки. — Такий імідж дається непросто. Наступного року він, напевне, увійде в моду.
Батько нічого не відповів. Чоловік поважно пройшов до бару, і розмови довкола нього помітно стихли. Кев спитав, що він хотів би замовити, чоловік щось відповів, і Кев подався в кухню. Чекаючи на нього, новоприбулий дивися прямо поперед себе, а через хвилину Кев повернувся і подав йому «собачу сумку», тобто торбу з їжею. Він узяв її, поклав на стійку кілька купюр і рушив до дверей. Перед тим як вийти, чоловік зупинився і повільним поглядом обвів кімнату. А потім, витримавши довгу паузу, пішов.