— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку таємницю.
Її очі налилися слізьми і вона обняла мене.
— Я знала, що в тобі є щось особливе, — сказала Емма. — Я кажу це як найвищий комплімент.
Я завжди знав, що я дивак. Але мені ніколи й на думку не спадало, що я якийсь дивний. Але якщо я міг бачити речі, яких ніхто інший не бачив, то це пояснювало, чому Рікі нічого не побачив у заростях в ту ніч, коли загинув мій дід. Це пояснювало, чому всі вважали мене схибленим. Я не був схибленим, нічого мені не ввижалося, і ніякої стресової реакції я не мав. Панічний холодок у грудях щоразу, коли потвори були десь поруч, і здатність бачити їхні огидні пики — насправді були моїм талантом.
— А ти їх зовсім не можеш бачити? — спитав я Емму.
— Лише тіні, і саме тому вони полюють переважно вночі.
— А що заважає їм напасти на вас саме тепер? — спитав я і відразу ж виправився. — Я хотів сказати, на усіх нас.
Еммине обличчя стало серйозним.
— Вони не знають, де нас знайти. Це по-перше, а по-друге — вони не здатні проникати у контури. Тому ми на цьому острові у безпеці, але покинути його не можемо.
— Але ж Віктор зміг.
Емма сумно кивнула.
— Він сказав, що тут збожеволіє. Що більше не може тут залишатися. Бідолашна Бронвін. Мій Ейб також покинув острів, але його, принаймні, убили не порожняки.
Я насилу змусив себе поглянути їй у вічі.
— Вибач, що мушу тобі це сказати…
— Що? О, ні…
— Мене переконали в тому, що діда убили дикі тварини. Але якщо те, що ти кажеш, правда, мого діда теж убили потвори, чи то порожняки, як ти кажеш. Вперше і востаннє я бачив одну з них в ту ніч, коли він загинув.
Емма притиснула коліна до грудей і заплющила очі. Я обійняв її за плечі, і вона схилила свою голову на мою.
— Я знала, що вони доберуться до нього, — прошепотіла вона. — Він пообіцяв мені, що в Америці йому буде безпечніше. Що він зможе себе захистити. Але насправді ми завжди у небезпеці, кожен із нас.
Ми сиділи й розмовляли на корпусі потонулого корабля, аж поки місяць не схилився до обрію; прохолодна вода плюскала об наші спини, й Емма тремтіла від холоду. Ми взялися за руки і пішли по воді до каное. Повеслувавши до берега, ми почули голоси, які гукали нас, а трохи згодом, коли звернули за скелястий валун, побачили Г’ю та Фіону, які стояли на березі й махали нам руками. Навіть на відстані ми відчули, що сталося якесь лихо.
Прив’язавши каное, ми побігли їм назустріч. Г’ю, навколо чиєї голови збуджено крутилися бджоли, від швидкого бігу захекався.
— Щось трапилося! Вам треба повернутися разом із нами!
Часу на суперечки не було. Емма начепила одяг прямо на мокрий купальник, а я, стрибаючи на одній нозі і перечіпляючись, увібрався у шорсткі від піску джинси. Г’ю з сумнівом поглянув на мене.
— Мабуть, йому не можна, — сказав він. — Бо це серйозна справа.
— Та ні, Г’ю, — заперечила Емма. — Виявилося, що Пташка мала рацію: Джейкоб — один із нас.
Г’ю ошелешено витріщився на неї, а потім на мене.
— Невже ти сказала йому?!
— Мені довелося це зробити. Втім, він вирахував це майже самотужки.
На хвилю Г’ю розгублено замовк, але потім обернувся до мене і міцно потиснув мені руку.
— Тоді ласкаво просимо до нашої родини.
Не знаючи, що кажуть у таких випадках, я просто відповів:
— Дякую.
Дорогою до будинку ми вивудили з Г’ю уривки інформації про те, що сталося, але здебільшого ми бігли мовчки. Коли ми зупинилися у лісі перевести дух, він сказав:
— То одна з подруг-імбрин нашої Пташки. Прилетіла годину тому в жахливому стані, кричала як навіжена і всіх попіднімала з ліжок. Та перш, ніж ми змогли щось второпати з її розповіді, вона втратила свідомість. — Г’ю заламував руки і мав нещасний вигляд. — О, я нутром відчуваю, що сталося щось жахливе.
— Сподіваймося, що ти помиляєшся, — сказала Емма, і ми побігли далі.
У коридорі біля замкнених дверей вітальні довкола гасової лампи скупчилися дітлахи в пом’ятих нічних сорочках; вони обмінювалися припущеннями про те, що могло статися.
— Мабуть, вони забули перезапустити свій контур, — сказала Клер.
— Б’юся об заклад, то були порожняки, — заявив Єнох. — Певен, то вони з’їли багато дивних, залишивши від них самі черевики.
Клер та Оливія розплакалися і позатуляли рученятами обличчя.
Горацій став біля них на коліно і заспокійливим голосом сказав:
— Тихше, тихше. Не звертайте уваги на ту дурню, якою Єнох забиває вам голови. Всім відомо, що порожняки найбільше полюбляють молодь. Саме тому вони й відпустили подругу пані Сапсан. Бо вона на смак — як стара макуха!