— Знову це слово! — сказав я. — Коли ми вперше зустрілися з Еммою, вона мене звинуватила в тім, що я витвір.
— Я могла б подумати те саме, якби не бачила вас раніше.
— А які вони?
— Якщо бути порожняком — це справжнє пекло, то стан витвору — це свого роду чистилище. Витвори — вони майже як простаки, тобто прості люди. Вони не мають особливих здібностей. Але через те, що вони спроможні видати себе за звичайну людину, тварюки живуть, прислужуючи своїм пустопорожнім родичам, виконуючи функції розвідників, шпигунів та постачальників плоті. Це — ієрархія прóклятих, яка загрожує одного дня перетворити всіх порожняків на витворів, а всіх дивних людей — на мерців.
— Але ж як їх зупинити? — спитався я. — Якщо колись вони були дивними, то хіба ж вони не знають усіх ваших криївок?
— На щастя, вони, судячи з усього, не зберігають спогадів про своє колишнє життя. І хоча витвори й не такі дужі та страшні, як порожняки, вони часто бувають не менш небезпечними. На відміну від порожняків, вони керуються більш ніж інстинктом і тому часто здатні непомітно змішуватися зі звичайними людьми. І відрізнити їх від звичайних людей буває досить важко, хоча певні покажчики існують. Наприклад, їхні очі. Дивно, але витвори не мають зіниць.
Я аж вкрився гусячою шкірою, пригадавши білоокого сусіда, який поливав газон в ту ніч, коли було вбито мого діда.
— Гадаю, що я колись бачив одного такого. Але мені здалося, що то просто сліпий чоловік.
— Тоді ви спостережливіші, ніж більшість людей, — зауважила пані Сапсан. Витвори дуже добре вміють залишатися непоміченими. І мають звичку набувати вигляду таких собі непоказних, нічим не примітних індивідів, які не приваблюють надмірної уваги суспільства: чоловік в сіренькому костюмчику в залізничному вагоні, жебрак, що клянчить у перехожих монети, — такі собі безликі суб’єкти в натовпі. Хоча декотрі ризикують бути викритими, обіймаючи більш видні посади: стають терапевтами, політиками, священиками, щоби контактувати з якомога більшою кількістю людей, аби мати над ними певну міру влади, щоби завдяки цьому мати змогу легко викривати дивних, що ховаються серед простих людей, як, наприклад, Ейб.
Пані Сапсан потягнулася за альбомом, який принесла з будинку, і погортала його.
— Оці фото були розмножені і поширені серед дивних людей як попередження, так само, як поліція роздруковує листівки «Розшукується». Ось погляньте, — сказала вона, показавши на фото двох дівчат верхи на опудалі оленя, через чиї роги позирав лячнуватий Санта-Клаус з порожніми очима.
— Оцього витвора викрили, коли він працював на Різдво в одному з супермаркетів в Америці. Він мав змогу спілкуватися з великою кількістю дітей у рекордно короткий час — торкатися їх, розпитувати і, таким чином, придивлятися, чи немає серед них дивних.
Директорка перегорнула сторінку, і там виявилося фото дантиста із садистським виразом обличчя.
— Оцей витвір працював дантистом-протезистом. Я б анітрохи не здивувалася, дізнавшись, що отой череп, з яким він позує, колись належав людині з особливими здібностями.
Вона знову перегорнула сторінку, і я побачив фото маленької дівчинки, яка присіла, зіщулившись перед навислою над нею тінню.
— Це Марсі. Вона пішла від нас тридцять років тому, щоби жити на селі з родиною простих людей. Я благала її залишитися, але вона наполягала. Невдовзі її викрав якийсь витвір, коли вона чекала на шкільний автобус. На місці злочину знайшли фотоапарат із непроявленою фотоплівкою.
— А хто зробив цей знімок?
— Сам витвір. Розумієте, їм дуже подобаються театральні жести, і вони неодмінно хочуть мати якийсь спокусливий сувенір на згадку.
Я вже не міг спокійно роздивлятися альбом, тому пані Сапсан згорнула його.
— Я розказую все це вам тому, що ви, через своє походження, маєте це знати, — сказала директорка, — але ще й тому, що мені знадобиться ваша допомога. Ви єдиний серед нас, хто здатен виходити за контур, не викликаючи підозр. Допоки ви з нами і оскільки ви наполягаєте на можливості входити до контуру і покидати його, мені треба, щоби ви слідкували за новоприбулими на острів і розповідали мені про них.