— Тут один заявився на днях, — сказав я, пригадавши орнітолога, який засмутив мого батька.
— А ви бачили його очі? — поцікавилася пані Сапсан.
— Взагалі-то ні. Було темно, а на ньому був крислатий капелюх, що затуляв більшу частину його обличчя.
Пані Сапсан нервово стиснула руки і спохмурніла.
— А що? Ви гадаєте, цей чоловік — один із них?
— Неможливо бути впевненим, коли не видно його очей, — відповіла вона, — але мене непокоїть можливість того, що хтось вирушив слідком за вами на острів, щоби шпигувати.
— Що ви хочете сказати? Що слідком за мною вирушив якийсь хижак?
— Можливо, навіть той, якого ви бачили в ніч, коли загинув ваш дідо. І тепер зрозуміло, чому вони вирішили зберегти вам життя: щоби ви згодом вивели їх на більшу здобич, тобто наш контур.
— Але ж як вони змогли дізнатися, що я особливий? Я і сам про це не здогадувався!
— Якщо вони знали про вашого діда, то можна не сумніватися, що знали й про вас.
Я пригадав про всі шанси убити мене, які вони мали. Впродовж кількох тижнів після загибелі дідуся Портмана я відчував їхню близьку присутність. Вони що — стежили за мною? Чекали, поки я зроблю те, що зробив, і приїду сюди?
Почуття переповнювали мене, і я опустив голову на коліна.
— Хотілося б попрохати у вас ковточок отого вина, але, боюся, що ви мені не дозволите, — сказав я.
— І не думайте, — відрізала вона.
Раптом у мене защеміло в грудях.
— А чи зможу я хоч де-небудь почуватися у безпеці?
Пані Сапсан торкнулася мого плеча.
— Тут ви у безпеці, — запевнила вона. — І ви можете жити з нами стільки, скільки вам забажається.
Я спробував відповісти, але з моїх вуст зірвалися лише уривки фраз.
— Але я… Я не можу… мої батьки…
— Може, вони й справді люблять вас, — прошепотіла пані Сапсан, — але ніколи не зрозуміють.
Коли я повернувся до міста, сонце вже кидало перші довгі тіні на вулиці. Невпевнено погойдуючись і перепочиваючи біля кожного стовпа, неохоче пленталися додому нічні завсідники бару; жваво крокували до гавані рибалки у великих чорних чоботах, а мій батько лише заворушився, прокидаючись після важкого сну. Коли він скотився зі свого ліжка, я саме заповзав до свого і встиг натягнути ковдру на обліплений піском одяг за кілька секунд до того, як він прочинив двері до мого номера.
— Ти як — у нормі?
Я простогнав, відвернувся від нього, і батько вийшов. Прокинувшись під вечір, я знайшов на столі спільної кімнати співчутливу записку і пачку протигрипозних пігулок. Я всміхнувся і ненадовго відчув себе винуватим перед батьком за те, що брехав йому. А потім стривожився за нього: тиняється, мабуть, по мисах та пташиних базарах із блокнотом та біноклем, можливо навіть у компанії з божевільним убивцею овець.
Потерши очі, щоби не хотілося спати, і накинувши на себе куртку-дощовик, я обійшов по колу село, а потім ближні скелі та пляжі, сподіваючись побачити батька або отого химерного орнітолога, щоби краще придивитися до його очей, але не знайшов жодного з них. Коли ж посутеніло, я облишив пошуки і повернувся до «Попівської нори», де і знайшов свого татка — той цмулив собі пиво із завсідниками бару. Судячи з кількості порожніх пляшок біля нього, він був тут уже досить довго.
Я сів поруч і поцікавився, чи не бачив він бороданя-орнітолога. Він відповів, що не бачив.
— Знаєш що? Коли побачиш його, то зроби мені одну велику послугу: тримайся від нього подалі.
Батько здивовано витріщився на мене.
— А що таке?
— Чимось він мені не подобається. А що, як він — небезпечний псих? А що, коли це він повбивав отих овець?
— Звідки у тебе такі дикі припущення?
Мені захотілося сказати йому. Мені захотілося йому все пояснити, захотілося, щоби він відповів мені, що зрозумів мене, і дав мені якусь цінну батьківську пораду. В ту мить мені захотілося, щоби все повернулося до того стану, який існував до нашого приїзду на острів, до того, як я знайшов отого листа від пані Сапсан, до того часу, коли я був більш-менш нормальним, хоча й трохи дивакуватим провінційним хлопцем з багатої сім’ї. Та натомість я трохи посидів із батьком, теревенячи про те й про се, намагаючись при цьому пригадати, яким було моє життя в ту незбагненно далеку добу (майже чотири тижні тому), й уявити, яким воно буде ще через чотири тижні, — але не зміг. Урешті-решт скінчилося й те ніщо, про яке ми говорили, я вибачився, підвівся і пішов нагору, щоби побути на самоті.