Фронтальну й тильну частини будинку безперервно пильнували вартові, які змінювали один одного. Увесь день та більшу частину ночі у вікнах можна було бачити знуджені дитячі обличчя, які пильно вдивлялися в околиці. Якщо вони помічали чиєсь наближення, то смикали спеціальний ланцюжок, який приводив у дію дзвінок у кімнаті пані Сапсан, і щоразу вона зустрічала мене за дверима і подовгу розпитувала. Що діялося за межами контуру? Чи не бачив я чого-небудь дивного? Чи впевнений я, що за мною не стежили?
Недивно, що діти потроху сатаніли. Менші стали дратівливими і некерованими, а старші крадькома викривлялися за спиною пані Сапсан і скаржилися на її нововведення достатньо голосно, щоб вона почула. Часто чулися сумні зітхання — точна ознака того, що до кімнати забрів Мілард. Бджоли, що жили всередині Г’ю, також стали дратівливими і всіх кусали, за що їх випровадили за межі будинку. Тому Г’ю майже увесь час стояв біля вікна, а з того боку шибки роїлися його бджоли.
Оливія, заявивши, що десь загубила свої свинцеві черевики, взяла собі за звичку повзати по стелі, мов та муха. І кидала на голови дітей рисові зернини, допоки вони не помічали її, а коли помічали і задирали голови догори, Оливія заливалася таким нестримним сміхом, що її левітація давала збої і їй доводилося хапатися за стінний канделябр або карниз, щоби не впасти вниз.
А найхимерніше повівся Єнох: він самоізолювався у підвальній лабораторії, щоби здійснювати над своїми глиняними вояками такі хірургічні експерименти, від яких навіть у Франкенштейна волосся на голові стало б дибки: відрізáв кінцівки в одного солдатика і пришивав другому, перетворюючи останнього на огидного людинопавука, або набивав грудну клітину глиняного створіння аж чотирма курячими серцями, намагаючись витворити такого супермена з глини, що не знатиме втоми. Один за одним їхні маленькі сірі тільця не витримували напруження, і невдовзі підвал став нагадувати польовий шпиталь часів громадянської війни в Америці.
А пані Сапсан перебувала в стані постійного руху: курила люльку за люлькою і шкутильгала з кімнати до кімнати, пильнуючи дітей, наче ті могли щезнути в ту саму мить, коли вона відводила від них очі. Пані Шилодзьобка залишилася в притулку; час від часу вона виходила зі стану заціпеніння, шкандибала по коридору, тужливо кличучи своїх бідолашних покинутих підопічних, аж поки не зомлівала; її вчасно підхоплювали і несли назад до ліжка. Було багато моторошних чуток про трагічну історію, що сталася з пані Шилодзьобкою; висловлювалися різні гіпотези щодо причини, з якої порожняки вирішили викрадати імбрин: від химерних (щоби створити найбільший в історії часовий контур, достатньо великий, аби поглинути усю планету) до сміховинно-оптимістичних (щоби імбрини склали порожнякам компанію, бо страшним і бездушним примарам-убивцям теж інколи буває дуже самотньо й сумно).
Нарешті у будинку запанувала нездорова тиша. За два дні суворого режиму всі стали якимись сонними. Вірячи в те, що регулярний розпорядок є найкращими ліками від будь-якої депресії, пані Сапсан намагалася підтримувати у дітей цікавість до її щоденних уроків, щоденного приготування їжі й доведення будинку до стану бездоганної чистоти. Та коли діти не виконували якоїсь роботи, а пані Сапсан не забороняли їм спати, вони відразу ж важко опускалися у крісла, тупо витріщалися у замкнені вікна і всоте перечитували заяложені до дірок книги або просто спали.
Досі мені не доводилося бачити прояв особливого таланту Горація, допоки одного вечора він не заверещав. Діти мерщій кинулися на мансарду, де він стояв на варті, і побачили, що Горацій заціпенів у своєму кріслі, вочевидь охоплений кошмарним видінням, а потім зі скривленим від страху обличчям почав хапати руками повітря. Спершу його вереск був просто вереском, але трохи згодом він забелькотів, розповідаючи про кипляче море, про попіл, що падав дощем із неба, та про широченну ковдру з диму, що душила землю. Через кілька хвилин отаких апокаліптичних пророцтв Горацій, виснажившись, замовк і занурився у тривожний сон.
Решта бачили це раніше — і так часто, що в альбомі пані Сапсан були навіть фото таких епізодів, тому добре знали, що робити. За вказівками директриси, його за руки та ноги віднесли до ліжка і вклали спати, а коли ж Горацій за кілька годин прокинувся, то заявив, що того кошмарного сну не пам’ятає, а сни, яких він не запам’ятовує, справджуються досить рідко. Решта присутніх швидко погодилися з такою думкою, бо їм і без того не бракувало клопотів. Але я відчув, що Горацій щось недомовляє.