Ми вийшли у нічне повітря і побачили, що решта вже нас чекають. Бронвін обняла кожного з нас так, що аж кістки хруснули, і видала кожному по чорному макінтошу. То була моя задумка — щоб захистити нас від шторму, який лютував по той бік контуру. Я хотів спитати, як ми спустимося на землю, коли раптом з-за краю даху випливла Оливка.
— Хто хоче в парашут погратися? — спитала вона, широко всміхаючись. Дівчинка була боса, а її талія обмотана мотузкою. Мені стало цікаво, до чого ж вона прив’язана внизу. Зиркнувши через край даху, я побачив Фіону з мотузкою в руці. Висунувшись із вікна, вона помахала мені рукою. Отже, ми мали поплічників.
— Спочатку ти, — суворо сказав мені Єнох.
— Я?! А чому це я? — відказав я, нервово задкуючи від краю даху.
— Хапайся за Оливку і стрибай, — сказала Емма.
— Здається, у нашому плані нема пункту про те, що я розтрощу собі тазові кістки.
— Нічого ти не розтрощиш, дурню, якщо міцно триматимешся за Оливку. Навпаки — це клас! Ми вже багато разів отак розважалися! — Емма на мить замислилася й додала: — Насправді, лише один раз.
Що ж, альтернативи я не мав, тому, опанувавши себе, підсунувся до краю даху.
— Не бійся! — підбадьорила мене Оливія.
— Тобі легко казати, — відповів я. — Бо ти ж просто не можеш упасти.
Вона простягнула руки, вхопилася за мене, а я вхопився за неї.
— Поїхали! — прошепотіла вона.
Я заплющив очі і ступив у порожнечу. Я побоювався, що гепнусь об землю, натомість ми плавно опустилися на неї, наче повітряна кулька, з якої повільно виходить гелій.
— Як гарно! — сказала Оливія. — А тепер відпусти мене.
Я відпустив її, і вона, весело верескнувши, знову злетіла до даху. Мої товариші зашикали на неї, а потім один за одним опустилися в її обіймах додолу, до мене. Знову зібравшись докупи, ми прокрадалися до залитих місяцем заростів, а Фіона та Оливія помахали нам на прощання. Може, то мені здалося, але зелені паркові фігури теж помахали нам, а Адам стривожено й печально кивнув.
Коли ми зупинилися на краю болота, щоби перевести дух, Єнох засунув руку під свою надміру роздуту куртку і витягнув якісь пакунки, загорнуті в товсту марлю.
— Візьміть ось це, — сказав він. — Я ж сам його не понесу.
— Що це таке? — спиталася Бронвін, розмотуючи ряднину, щоб подивитися. Всередині виявився кавалок коричнюватого м’яса з тоненькими трубками, що стирчали з нього навсібіч. — Ой, та воно ж смердить! — скрикнула вона й відсахнулася.
— Вгамуйся, то всього-на-всього овече серце, — пояснив Єнох, кидаючи мені у руки щось, приблизно схоже за розмірами. Воно смерділо формальдегідом і навіть крізь ряднину було неприємно мокре на дотик.
— Я всю дорогу блюватиму, якщо його понесу, — заперечила Бронвін.
— Ну-ну, хотілося б побачити, як це в тебе вийде, — зіронізував Єнох, але у його голосі почулася легка образа. — Засунь його в кишеню свого макінтоша і ходімо.
І ми вирушили через болото невидимою стрічкою сухої землі. Мені вже так часто доводилося тут бувати, що я забув, що болото може бути дуже небезпечним і впродовж сторіч воно проковтнуло не одну людину. Коли ми вийшли до кургану, я сказав усім застебнути свої плащі.
— А що, як нас хтось побачить? — поцікавився Єнох.
— Просто поводьтеся нормально й невимушено, — відповів я. — Я скажу їм, що ви — мої друзі з Америки.
— А що, як ми побачимо витвора? — спиталася Бронвін.
— Тоді тікайте.
— А якщо Джейкоб помітить порожняка?
— Тоді тікайте так, наче за вами женеться диявол.
Один за одним ми пірнули з тихої літньої ночі до кургану. Все було добре, поки ми не добралися до кінцевої камери, і тоді температура впала, тиск понизився, й почулося ревіння шторму. Він завивав не як плачливе дитинча, а як гучноголосе здоровило. Ми перелякано обернулися на звук, і якусь мить мовчки стояли й слухали, як на виході з тунелю виє вітрисько. Схоже, що там завивала у клітці хижа тварина, якій щойно показали харч. Нічого не поробиш — нам довелося ступити їй у пащеку.
Ми повиповзали навколішках з тунелю — і наче потрапили до якоїсь чорної космічної діри, де зірок не видно, бо їх застували спалахи блискавок. Хльосткий дощ і холоднючий вітер забиралися нам під плащі. У спалахах блискавок, схожих на розлогі дерева, ми скидалися на блідих примар, а далі була ще густіша темрява. Емма, змахуючи кистями, спробувала запалити вогонь, але він, наче несправна запальничка, майже відразу з сичанням гаснув, не встигнувши розгорітися. Тож ми щільніше закуталися у плащі, понагинали голови і побігли крізь дощ та скажений вітер, керуючись не стільки тим, що бачили перед собою, скільки тим, що пам’ятали.