А в місті дощ стукотів у всі вікна й двері, але ми проскочили непоміченими, бо всі острів’яни поховалися по своїх хатах, міцно позачинявши двері та віконниці. Ми бігли вулицями, якими мчали потоки води, оминаючи зірвані вітром шматки черепиці, повз одиноку заблукалу вівцю, яка жалібно мекала, повз перекинутий вітром невеличкий дерев’яний сарайчик, вміст якого висипався на дорогу, — і нарешті вискочили до рибної крамниці. Двері були замкнені, але Бронвін двома потужними ударами ноги висадила їх. Витерши насухо руки об одяг під макінтошем, Емма нарешті спромоглася запалити вогонь. Під витрішкуватим поглядом лосося у скляній вітрині я повів своїх друзів углиб крамниці повз прилавок, де Ділан цілими днями, матюкаючись, зчищав з риби луску, потім ми пройшли у залізні двері з плямами іржі. Обабіч за дверима мостилися невеличкі льодові комори — звичайні сарайчики-прибудови зі стінами з неструганих дощок та бляшаними стріхами. Дошки, мов криві зуби, погано прилягали одна до одної, і в щілини до комірчин залітав дощ. У кожній комірчині стояли по дюжині прямокутних лотків з льодом, встановлених на дерев’яних кóзлах для пиляння дров.
— То в якому із них мрець? — спитав Єнох.
— Не знаю, — відповів я.
Емма присвітила довкола своїм вогником, і ми рушили проходом між лотками, намагаючись вгадати, в якому ж лежить труп більший за трупи риб, але всі вони мали однаковий вигляд: такі собі незакриті домовини з льодом. Ми мали оглянути всі ці домовини, поки не знайдемо загиблого хранителя музею.
— Тільки не я, — відмовилася Бронвін. — Я не хочу бачити його. Я не люблю дивитися на будь-що померле.
— Я теж не люблю, але нам доведеться, — сказала Емма. — Бо ми всі робимо одну справу.
Кожен із нас вибрав собі лоток і розкопував його, мов той пес грядку із заритою призовою кісточкою. Нам довелося руками вигрібати з лотків цілі купи льоду. Я спорожнив один і вже не відчував пальців, коли раптом почув, як верескнула Бронвін. Я обернувся і побачив, як вона, затуливши рукою рота, позадкувала від лотка.
Ми скупчилися довкола подивитися її знахідку. З льоду стирчала рука з вкритими чорним волоссям пальцями.
— Смію сказати, що ми нарешті знайшли шуканого чоловіка, — мовив Єнох. Поприкривавши обличчя руками, ми крізь розтулені пальці піддивлялися, як Єнох зчищає лід, поволі вивільняє спочатку руку, потім тулуб і насамкінець — понівечене тіло Мартіна.
То була жахлива картина. Його викручені кінцівки безладно стирчали навсібіч. Тіло нещасного немов ножицями розпанахали й випотрошили, і тепер замість нутрощів його наповнював лід. Коли ж з’явилося обличчя Мартіна, то всі мимоволі аж охнули, затамувавши віддих. Одна половина лиця — то був суцільний синець зі звислими обривками шкіри — нагадувала розідрану маску. Друга половина була пошкоджена менше, що давало змогу розпізнати Мартіна: підборіддя зі шматком бороди, немов надпиляні пилкою фрагменти щоки і лоба й одне розкрите зелене око, яке вже взялося плівкою і порожньо витріщалося угору. Одягнений лише у труси та порваний махровий халат, він ніяк не міг у такій одежі податися до крутих скель. Хтось — або щось — потягнув його туди.
— Він досить сильно скалічений, — сказав Єнох, окидаючи Мартіна поглядом, мов досвідчений хірург, що оглядає майже безнадійного пацієнта. — І мушу сказати вам, що в мене може нічого не вийти.
— Мусимо спробувати, — сказала Бронвін, хоробро підступаючи до лотка і приєднуючись до решти нас. — Що ж ми, даремно ризикували, добираючись аж сюди? Треба, принаймні, спробувати.
Єнох розкрив свій плащ і видобув з внутрішньої кишені сердце, загорнуте у ряднину. Воно скидалося на стиснуту бейсбольну рукавичку ловця.
— Якщо він оживе, то не дуже зрадіє побаченому, — сказав Єнох. — Тому відійдіть і не кажіть, що я вас не попереджав.
Нас не треба було умовляти. Ми відступили від мерця на поважну відстань, всі, крім Єноха, який сперся животом на лоток, засунув руку в заповнений льодом живіт Мартіна і покрутив нею туди-сюди, немов намацував у холодильнику бляшанку з пивом. Невдовзі він, здавалося, щось намацав, і другою рукою підняв над головою овече серце.
Тіло Єноха конвульсивно здригнулося — і овече серце забилося, чвиркаючи тонко розпиленим розчином із залишками крові. Єнох дихав часто й неглибоко. Здавалося, він спрямовував у серце свою енергію. Я уважно придивився до тіла Мартіна, але воно не ворухнулося. Поволі серце у руці Єноха уповільнило своє биття і зморщилося, змінивши колір на чорно-сірий, мов м’ясо, яке залежалося в холодильнику. Єнох кинув його додолу і простягнув до мене свою розкриту долоню. Я витягнув серце, яке зберігав у кишені, і подав йому. Єнох повторив ту саму процедуру, і якийсь час серце пульсувало і чвиркало, але потім зупинилося так само, як і попереднє. Він зробив третю спробу, скориставшись серцем, яке несла Емма.