Залишилося тільки одне серце — те, що принесла Бронвін. То був останній шанс Єноха. Його обличчя стало ще більш зосередженим, і він, піднявши над домовиною Мартіна останнє серце, стиснув його так, наче зібрався розчавити. Коли ж воно затремтіло й засіпалося, мов двигун, з якого вичавлювали рештки потужності, Єнох скрикнув: «Воскресни з мертвих, чоловіче, воскресни!»
Я побачив легенький, ледь помітний порух. Під льодом щось заворушилося. Я нахилився якомога ближче, видивляючись хоч якісь ознаки життя. Доволі довго не відбувалося нічого, але раптом тіло сіпнулося так різко й потужно, немов крізь нього пропустили тисячу вольт струму. Емма заверещала, і всі ми повідскакували геть від лотка. Коли я наважився знову поглянути на мерця, то побачив, що голова Мартіна повернулася у мій бік, вкрите плівкою око скажено заоберталося, а потім втупило свій погляд у мене.
— Він бачить тебе! — скрикнув Єнох.
Я прихилився ближче. Мрець смердів розритою землею, солоною морською водою і чимось іще — чимось страшним. З його руки поспадали шматочки льоду, вона піднялася, на якийсь час тремтливо завмерла у повітрі, скалічена і синя, а потім опустилася мені на руку. Я подавив у собі бажання відкинути її.
Губи Мартіна розтулилися, щелепа розсунулася. Я нахилився, щоби почути його, але чути не було чого. «Авжеж, чути нема чого, — подумалося мені. — Бо його легені розідрані». Та раптом до мене долетів слабенький звук, і я притиснув вухо мало не до крижаних вуст мерця. Дивно, але мені пригадався стічний жолоб біля нашого будинку, з якого, коли притиснутися вухом до решітки і дочекатися, поки вщухне шум автомобілів, можна було почути шепіт струмка, загнаного під землю, коли будувалося наше місто, але й досі живого, хоча й ув’язненого в тюрму безкінечної ночі.
Решта скупчилися довкола, але я був єдиний, хто почув голос мерця. Перше, що він вимовив, було моє ім’я:
— Джейкобе.
— Так, — відповів я, охоплений страхом.
— Я був мертвий. — Слова виходили з його вуст повільно, тягучі, мов смола. — Я й тепер мертвий, — виправився Мартін.
— Скажіть мені, що сталося, — попрохав я його. — Ви можете пригадати?
Запала тиша. У дірках між дошками свистів вітер. Мрець щось сказав, але я не розчув.
— Мартіне, повторіть, будь ласка.
— Він убив мене, — прошепотів мрець.
— Хто?
— Та мій Старий.
— Ви кажете про Оґґі, вашого дядька?
— Мій Старий, — повторив Мартін. — Він став великим. І дужим, надзвичайно дужим.
— Хто став, Мартіне?
Його очі заплющилися, і я перелякався, що він замовкнув назавжди. Я поглянув на Єноха. Той кивнув: серце у його руці ще билося.
Раптом око Мартіна блиснуло, і він знову заговорив — повільно, але безперервно, наче щось розказував напам’ять.
— Сотню поколінь він спав, скрутившись зародком у череві землі, пророслий корінцями, набираючись у темряві сил, схожий на законсервований літній фрукт, забутий у коморі, аж поки не зродився він з-під лопати фермера, що став грубою повитухою того химерного врожаю.
Мартін замовк; його губи тремтіли. У нетривалій тиші Емма спитала:
— Що то він каже?
— Не знаю, — відповів я, — але щось схоже на вірш.
Мартін знову декламував. Голос його тремтів, але був достатньо гучним, щоби його почули всі.
— Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози!
Нарешті я впізнав того вірша. То був твір, присвячений болотяному хлопцю.
— О, Джейкобе, як я за ним доглядав! — сказав Мартін. — Скло протирав, змінював йому землю, щоби він почувався як вдома, він був для мене як велике поранене дитя. Я за ним так доглядав, а він… — Мрець затремтів, з куточка його ока витекла сльоза й завмерла на щоці. — А він взяв і убив мене.
— Ви про кого? Про болотяного хлопця — чи то про Старого?
— Відішліть мене назад, — попросився Мартін. — Бо мені дуже боляче. — Він стиснув рукою моє плече, і голос його знову ослаб.