— То як? — спитав мене Голан. — Що скажеш?
— Я скоріше помру, аніж зголошуся допомагати тобі.
— Що ж, як знаєш, — сказав він розчаровано. — Втім, ти й так чимало мені допоміг. — Голан позадкував до дверей. — Мені страшенно шкода, що в нас більше не буде психотерапевтичних сеансів, Джейкобе. Хоча це не така вже й велика втрата. Вас чотирьох може цілком вистачити, щоби нарешті вивести друзяку Мальтуса з його принизливого стану, від якого він так довго страждав.
— Ой, ні! — запхикав Єнох, — я не хочу, щоби мене з’їли живцем!
— Не скигли, це принизливо, — відрізала Бронвін. — Нам доведеться самим їх убити.
— Шкода, що я не зможу залишитися і поспостерігати, як вам це вдасться, — мовив лікар Голан із порога. — А так хотілося б подивитися!
І він пішов, залишивши нас на самоті з потворою. Я чув, як вона сопіла у темряві, хрипко булькаючи, мов несправна каналізаційна труба. Ми всі мимоволі ступили крок назад, потім іще один, поки не відчули спинами дощату стіну сараю. Ми завмерли, притиснувшись до неї, мов в’язні перед розстрілом.
— Мені потрібне світло, — прошепотів я Еммі, яка, напевне, переживала таке потрясіння, що геть забула про свої здібності.
Її рука яскраво спалахнула, і між мерехтливих тіней я помітив потвору-порожняка, яка ховалася поміж козлами з лотками. То був мій кошмар. Він згорблено стояв неподалік, безволосий та голий, і його зморшкувата сіро-чорна шкіра звисала з кістяка великими складками, під його очима виднілася закисла гниль, клишоногий, руки й ноги скоцюрблені в якісь рудиментарні пазури, котрі видавалися немічними й непотрібними. Кожна частина порожнякового тіла — виснажена і змарніла, як у неймовірно старої людини. За одним винятком. Основним знаряддям потвори були величезні, несумірні з її головою щелепи, такий собі випнутий наріст із зубами, довгими й гострими, мов невеликі кухонні ножі, які плоть рота була не в змозі вмістити, тому губи потвори постійно розтягувалися в посмішку дегенерата.
І раптом ті моторошні зуби розімкнулися і випустили на волю три схожих на мотузки язика, кожен завтовшки з мою кисть. Вони розмоталися на всю довжину кімнати — десять з гаком футів — і раптом зависли, звиваючись, у повітрі. Почулося хрипіння й булькання — потвора уривчасто засопіла, втягуючи в себе повітря крізь два гнійних отвори на пиці, немовби принюхуючись до нас і метикуючи, як найкраще нас проковтнути. Ми залишалися живими лише завдяки одній обставині: нас було дуже легко убити. Тому потвора, яка, мов той гурман, наперед смакувала вишукану страву, не мала сенсу квапитися.
Мої товариші не могли бачити порожняка так, як його бачив я, але помітили на стіні його тінь та тіні схожих на мотузки мацаків. Емма розтиснула долоню, і вогонь спалахнув яскравіше.
— Що воно робить? — пошепки спитала вона. — чому не нападає на нас?
— Воно з нами грається, — пояснив я. — Бо знає, що ми у пастці і нам нема куди тікати.
— Нічого подібного, — стиха мовила Бронвін. — Дайте мені лишень зацідити йому прямо у пику. І він проковтне свої зуби, гарантую.
— Я б на твоєму місці обійшов ті зуби десятою дорогою, — зауважив я.
Порожняк прошкутильгав уперед кілька кроків, щоби відновити свою позицію після того, як він позадкував; його мацаки простягнулися ще далі й розійшлися: один потягнувся до мене, другий до Єноха, а третій — до Емми.
— Відчепися від нас! — скрикнула Емма і змахнула рукою, мов смолоскипом. Мацак відсмикнувся назад, уникаючи полум’я, і завмер, мов змія, що приготувалася до нападу.
— Треба спробувати прорватися до дверей! — заволав я. — Порожняк стоїть біля третього лотка ліворуч, тому тримайтеся праворуч!
— У нас нічого не вийде! — проскиглив Єнох. Один з язиків-мацаків торкнувся його щоки — і він заверещав.
— Починаймо на рахунок «три»! — гукнула Емма. — Один…
І в цю мить Бронвін, завиваючи, мов злий дух, кинулася на порожняка. Той і собі заверещав і став дибки, туго натягнувши свою обвислу шкіру. Він був зібрався вистрелити в Бронвін троїстим язиком, та вона, налетівши на лоток з тілом Мартіна і перекинувши його, встигла підхопити його знизу руками і швиргонути поперед себе. І вся ця важуча конструкція — разом із льодом, рибою та трупом Мартіна — просвистіла у повітрі і з лячним хрускотом врізалася в порожняка.
Бронвін крутнулася на п’ятах і підскочила до нас.
— Відійдіть! — скрикнула вона. Я відскочив убік, і саме вчасно: Бронвін довбонулася в стіну поруч зі мною і пробила в трухлявих дошках велику діру. Єнох, найменший із нас, пірнув у неї першим, а потім — Емма; не встиг я їй заперечити, як Бронвін вхопила мене за шкварок, викинула в нічну сирість, і я з розмаху приземлився грудьми в калюжу. Вода у ній була страшенно холодна, але я ладен був відчувати все, що завгодно, тільки не мацаки потвори на своїй шиї.