Вечірнє повітря було прохолодним, і вулиця, ніби якась холоднокровна істота, не квапилася повертатися до життя. Світилися лише віконця спалень у борделях, звичний потік клієнтів зменшився до цівки; інші, вочевидь, відморозили собі лібідо. Я докурив сигарету і кинув недопалок на тротуар, запалив нову. Не схоже, що Не Здавайся скоро повернеться. Лишається сподіватися, що він і досі на Лал-базар, зайнятий паперами у справі в Рішрі. Врешті, хлопець він сумлінний — останнім часом навіть занадто, бо, підозрюю, робить усе можливе, щоб уникати мене вечорами. Я його не звинувачую. Якби я міг, я б і сам себе уникав.
Двері за спиною відчинилися, бетонну веранду залило жовтим світлом. Я озирнувся і побачив одну з дівчат із сусіднього борделю — силует у сарі.
— Кі корчхо, капітане, сагибе? — промовила вона удавано сварливим тоном, до якого часто вдаються жінки, коли не можуть відкрито накричати на чоловіків.
Голос я впізнав; ми кілька разів обмінювалися люб’язностями, але то було вже давненько, і ім’я дівчини я встиг забути.
— А що, на твою думку, я можу робити? Сиджу тут, курю,— відповів я, махнувши в її бік недопалком.
Вона похитала головою.
— Тут не можна курити.
— Можна, чорт забирай,— затягнувся я.
Іноді стає просто цікаво, що це за люди такі. Навіщо бути господарями їхньої країни, якщо англієць не може спокійно викурити сигарету?
— Містере поліцейський, сагибе, ви відлякуєте наших клієнтів,— сказала вона і зробила крок на веранду, ніби хотіла відігнати мене, як того бродячого собаку.
Я пригадав ім’я. Пурніма. Здається, вона сподобалася Не Здавайся, він вважав її, як і більшість гарненьких дівчат, спокусливою, і цього виявилося достатньо, щоб він витратив кілька днів на пошуки інформації про неї: розпитував її подружок, перевіряв поліційні звіти — власне, робив усе, от тільки не наважився заговорити з нею. Безглузда справа, авжеж, але в глибині душі я його розумів.
Він навіть розповідав, що означає її ім’я, але я не пам’ятаю. Може, має якесь відношення до сонця, місяця чи якоїсь богині. Більшість жінок в Індії називають на честь когось із цієї трійці.
— Яких клієнтів? — гмикнув я.— Доки я тут сиджу, ніхто на вулицю не вийшов.
Вона підійшла, опустилася поруч зі мною, протягнула руку за сигаретою. Я дав.
— Хто їх звинувачуватиме? — сказала вона, прикуривши від мого сірника.— На порозі сидить сагиб. Ще й поліціянт. Вони ледь глянуть на вас і наказують рикшам йти далі.
— То вони мають феноменальний зір, якщо можуть розгледіти мене в темряві на такій відстані. Ще й ясновидці, коли можуть визначити, що я поліцейський. У вас найвишуканіша клієнтура в місті. Щось нагадує мені, що в Калькутті спонукання до проституції є незаконним. Я можу заарештувати вас.
— Будь ласка,— закотила вона очі.— Усім відомо, що поліція не заарештовує робочих дівчат. Вони чекають на клієнтів за рогом, а тоді пригрожують, що кинуть до в’язниці, якщо ті не дадуть хабар.
У її словах була правда. Проституція, як і торгівля наркотиками, підпала під юрисдикцію поліції моралі Каллаґана, але зупинити торгівлю комфортом — це те саме, що зупинити приплив або ненасильницький рух. Сьогодні можна заарештувати всіх сутенерів у місті, а назавтра у борделях буде повно новеньких дівчат. Час від часу поліція влаштовувала вистави з облавами, переважно заради звітів, але частіше вони зосереджувались на наркотиках, і тут до справи долучалися поліціянти з місцевих відділків: чекали у провулках на клієнтів дівчат і збільшували за їхній рахунок власні прибутки.
— А якщо ви таки мене заарештуєте,— продовжила дівчина,— матимете три проблеми.
— Три? — уточнив я.
— Три,— кивнула вона.— Перша: ви не зможете заарештувати мене, не прихопивши заразом інших дівчат на цій вулиці. Це походитиме на фаворитизм. Друга: всі знають, що в’язниці переповнені. Нас нікуди подіти.
— А третя?
— Третя...— багатозначно промовила вона.— Якщо з вулиці зникнуть усі дівчата, вона стане респектабельною, і володар будинку втричі збільшить плату за квартиру.
З такою логікою важко сперечатися. Бенгальські жінки — це сила, з якою потрібно рахуватися. Якщо їм щось упливло в голову, відмовити їх напрочуд важко. Я маю власну теорію щодо того, чому бенгальські чоловіки стільки часу обговорюють політику та агітують проти британського правління: легше протестувати проти нашої тирани, ніж проти домашнього свавілля їхніх жінок. Щонайменше це припущення заслуговує на глибше дослідження.
— Тепер ідіть,— продовжила вона, підводячись.— Прогуляйтеся. Куди там ви полюбляєте ходити серед ночі.
Я вже відкрив рота, щоб посперечатись, але подумав: чому б і ні? Час іще ранній, хоча вже темно, тож можу спробувати щастя в Тангрі, а не сидіти на Премчанд-Борал-стрит, відлякуючи клієнтів і викурюючи сигарету за сигаретою.
Я встав, кивнув їй і пішов у ніч.
Найближча стоянка рикш була за кілька вулиць звідси, і я покрокував просто до неї. Спочатку, коли я сюди переїхав, уникав її, ходив на інші, подалі, і часто змінював маршрут, але останнім часом кинув прикидатися, тяга до опію витісняла всі думки про осторогу. Про це мені ще доведеться пожалкувати. Повернувши на Коледж-стрит, я побачив світловолосого широкоплечого чоловіка, англійця, якщо судити з крою костюма; він стояв у світлі ліхтаря і читав газету. Коли я наблизився, він підвів на мене очі, і щось у його обличчі здалося мені знайомим.
— Перепрошую,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас прикурити?
Я інстинктивно потягся до кишені за сірниковою коробкою, витяг сірник і чиркнув. Джентльмен протягнув руку, але в ній була не сигарета, а револьвер. За спиною заскреготіли гальма, на узбіччі зупинилося авто. Я обернувся і побачив відчинені задні дверцята.
Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.
Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.
— Залізайте,— наказав він.
Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.
Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.
І дешевше.
Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.
— Ми їдемо в якесь приємне місце?
— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.
Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.
Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».
Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.
Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.