— Що ви хочете знати?
— Я так розумію, що справу про вбиту медсестру в Рішрі передали вам?
— Новини швидко поширюються,— прокоментував я. Але не таке це й диво. «Відділ Н» усюди має своїх викажчиків. У місті, де людина за сотню рупій охоче переріже горло рідному брату, їхня щедрість приваблювала багатенько сумнівних друзів.— А чому це вас так цікавить?
— Вона служила медсестрою у військовому шпиталі.
— Вона була цивільною.
— Жінка була португалкою,— відрізав він.— Убивство іноземця, навіть мешканця Індії,— наша справа.
— Багато я вам не розповім. Вона поверталася додому з нічної зміни, і хтось випотрошив її, як оселедця.
— Є підозрювані?
Я міг би розповісти про її чоловіка або підозрілого індуса, на вигляд ассамця, якого бачили поблизу, але був не в гуморі йому допомагати.
— Ще ні.
Доусон кивнув, знову переглянув аркуш паперу перед собою.
— Також мені стало відомо, що ви рознюхували щось поблизу опійного притону в Тангрі. Там, де кілька днів тому поліція моралі влаштувала облаву.— Він зробив паузу.— Можете якось це пояснити?
— Не знаю, про що ви.
Він підвів очі.
— Не клейте зі мною дурня, Віндгеме. Ви вже мусите знати, що я такого не схвалюю. Ви були там минулої ночі, розпитували констебля.
Я вилаяв себе. Сказав же Каллаґан, що облаву влаштували за наказом «Відділу Н». Зрозуміло, що вони не спускали очей з цього місця навіть після облави. Я мусив бути більш обачним.
Доусон продовжив:
— Я хочу знати, що ви там робили.
— Це справи поліції,— відповів я.— Вони вас ніяк не стосуються.
Мої слова Доусона не переконали.
— Справа поліції? І всі інші ваші візити в Тангру? Теж справи поліції?
Я намагався зберегти самовладання, але відчув, що обличчя мене видає.
Доусон гірко розреготався.
— Саме так, капітане. Нам усе відомо про вашу паскудну звичку. Я збився рахувати, до скількох притонів ви учащали. Ви навіть знайшли такі, про які ми не підозрювали. Будь ласка, не кажіть, що той, де була облава тієї ночі, був вашим улюбленим. Запитаю вас іще раз. Що ви робили там минулої ночі?
Те, що Доусон дізнався про мою залежність, не мало бути для мене несподіванкою. У глибині душі я здогадувався про це, особливо після того, як на мене напали і мало не вбили біля притону кілька років тому. Я списав усе на параною, але так і не зміг позбутися відчуття, що за цим стоїть «Відділ Н». Та взявся мудрувати, яка брехня була б для нього досить правдоподібною, аби мене звідси випустити. Майор, схоже, неправильно витлумачив моє мовчання.
— Не створюйте проблем, Віндгеме. Нагадую, я маю надзвичайні повноваження і можу протримати вас тут усю ніч і довше, хоча, дивлячись на вас, припускаю, що це не знадобиться. Просто розкажіть мені те, що я хочу знати, і ви вільні. Я навіть організую авто, яке доставить вас за якою завгодно адресою, хоч би який смердючий притон там розташувався.
Я спробував зосередитись, скласти зв’язне речення чи навіть два, але біль в очах був нестерпним. Доусон узяв перо й почав щось писати на бережках документа. Шкрябання вістря по паперу посилювалося в сотню разів, і голос у голові спокусливо зашепотів:
«Чому б не сказати йому правди? Що тобі приховувати?»
Моя сила волі посипалася, як пісок у пісковому годиннику, доки бажання опиратись йому не почало нагадувати упертість. Що більше я міркував, то більш слушним здавалося його прохання. Про вбивство китайця я не розповідав нікому, бо не хотів викривати свою присутність в опійному притоні, але Доусон уже знав про мою залежність. Чи мені зашкодить, якщо я розповім йому все? Зрештою, ми на одному боці. Як він сам сказав, що раніше я зізнаюся, то скоріше виберусь звідси.
— Я там був,— почав я.— В опійному притоні. Тієї ночі, коли влаштували облаву.
Він відклав перо і подивився на мене — обличчя застигле, як маска.
— Продовжуйте.
— Одна з китаянок допомогла мені втекти саме перед тим, як увірвалися люди Каллаґана.
— Чому з усіх притонів Калькутти ви вибрали саме цей?
— Навмання,— знизав я плечима.— Ви ж знаєте, у мене великий вибір. Тієї ночі так трапилося, що я прийшов туди.
Я намагався витримати його погляд, але голова мало не вибухнула.
— Ви хочете, щоб я повірив? — гмикнув він.
— Так і є.
— А чому поверталися вчора? Якщо дійсно були там випадково і вам пощастило втекти, навіщо і далі цікавитись цим місцем?
— Через труп.
Обличчя Доусона потемнішало.
— Що за труп?
Не встиг я відповісти, як шлунок знову скрутило. Я зігнувся, і мене знову вивернуло на підлогу. Доусон загарчав від огиди, і тієї ж миті рука охоронця схопила мене ззаду за волосся і смикнула мою голову назад.
Доусон підвівся і перегнувся через стіл.
— Послухайте мене, Віндгеме. Розкажіть про той труп.
— Китаєць,— видихнув я.— Я перечепився через нього, коли тікав.
— І що ви зробили, коли знайшли цього китайця?
— Нічого. Не було чого робити. Він був мертвий. Просто лишив його там і побіг.
Майор похитав головою.
— Вам відомо, Віндгеме, що на місці не знайшли жодного тіла.
— Каллаґан так і сказав мені. Але я його бачив. Тому і повернувся.
— І знайшли?
Я поміркував, чи варто зізнаватись до кінця. Кажуть, що сповідь полегшує душу, але все залежить від того, кому сповідуватись.
— Ні,— сказав я.
Він на мить замислився.
— Не знаю, брешете ви чи дійсно вірите, що бачили тіло. У будь-якому разі ваш вчинок ганебний. І от що ви робитимете. Ви триматимете мене в курсі розслідування вбитої медсестри в Рішрі та припините розпитувати про притон у Тангрі. Якщо дізнаюся, що ви туди поверталися, зроблю так, що за ваше життя не дадуть і гроша.
Я кивнув, погоджуючись, але його погрози навряд чи мене переконали. За моє життя і зараз ніхто б нічого не дав.
Доусон махнув охоронцю, який і досі тримав мене за волосся.
— Відпусти його, Алленбі.
Алленбі. Принаймні я дізнався прізвище його помічника.
— Вивезіть його звідси,— гримнув майор.— Викиньте в якомусь брудному провулку в Тангрі.
Алленбі відпустив мою голову, безцеремонно підняв на ноги і потяг геть. За спиною пролунав голос Доусона:
— І пришліть когось тут прибрати.
Сімнадцять
аказ Доусона його люди виконали ретельно: довезли мене до китайського кварталу і викинули у найбруднішому провулку, який тільки знайшли, а вибір у Тангрі був чималий. Звідти я доповз до найближчого притону, завалився в койку і опинився в обіймах першої дози. Симптоми ломки нарешті ослабли, і я впав у ступор, який тривав, доки сонце не зійшло на сході.
Спотикаючись, я вийшов на головну дорогу, зупинив велосипедного рикшу, і той довіз мене до стоянки таксі, звідки я повернувся до міста, наказавши водію висадити мене за кілька кварталів від нашої квартири,— колись це було таким собі фіговим листком, жалюгідною спробою замаскуватись, але тепер не мало жодного сенсу. Втім, щось змусило мене так учинити. Кажуть, від старих звичок важко відмовитись. Можливо, я продовжував приховувати заради самого себе. Навіть зараз я відмовлявся остаточно прийняти факт, що без гарбузового напою цілком і повністю перетворююсь на наркомана.
Я піднявся сходами і тихо вставив ключ у замок. Якщо пощастить, дістанусь до кімнати так, що не почують ані Сандеш, ані Не Здавайся.
Замок глухо клацнув, і ключ повернувся. Я натиснув на ручку, відчинив двері і опинився носом до носа з Не Здавайся. Схоже, він саме йшов на Лал-базар, і ми на мить застигли, не зводячи очей один з одного. На обличчі його промайнула ціла гама емоцій.
— Мене схопили люди Доусона,— сказав я.— Провів ніч у Форт-Вільямі.