— Зараз тобі полегшає, — сказав чи то він сам, чи то інший голос. Знову озирнувся — туман ніби порідшав, квіти швидко меншали, дрібнішали цвіркуни та бджоли, пташки з шурхотом зірвались у повітря, і він відчув з полегшею, що тягар йому трохи спав.
Сів на узбіччі й передихнув. "Такого мені ще не траплялося", — подумав, поступово доходячи тями.
Село вже було недалеко, і він знову взявся за ціпок. Ззаду на нього кинулося довге вечірнє проміння — тінь його видовжилася й лягла на дорогу. Цирульник здивовано вдививсь у ту тінь — бігла перед ним, наче стежка. Ступав на неї, а вона рвалася з-під ніг, ваблячи й принаджуючи. Мала дивну голову — машкара чи колода, а на ній стримів великий, мов лантух, горбисько.
Вранці цирульник вийшов на сільський майдан. Iшов порожньою вулицею й дивився, як сходить сонце. Було веселе й умите, блищала трава, довкола стояла тиша — село іще спало. Він не гаяв часу, навіть не зайшов до хазяїв, у яких ночував, а відразу ж поспішив на майдан. Сів під крислатою липою й розклав свій струмент. Але люди до нього не сходилися — майдан був порожній, порожні були й вулиці.
Вчора прийшов сюди й був гостинно стрінутий. Переспав, прокинувся просвітлілий, здавалося, полегшало й спині. Однак навколо дивно порожньо. Сидів біля свого струменту, і до нього ніхто не приходив. Він навіть гукнув:
— Гей, хто хоче причепуритися! — Але вітер погасив його голос.
Висла густа тиша, сонце вже підбилося високо, вітер схитнув липу й затанцював на листі. Цирульник скинув брилика, вітер скуйовдив йому чуба. Хати стояли принишкло й насторожено, а над ними не курилося димком.
Обличчя в цирульника видовжилося. Ще посидів якийсь час, приглядаючись чи принюхуючись, а по тому звівся. Був здивований і посмутнілий, і це здивування повело його до першої хати.
Обережно зайшов на обійстя, наперед відчуваючи щось лихе. Ще більший подив охопив його — серед двору лежав, виваливши язика, мертвий собака. Цирульник відчув, що й хата дихнула на нього пусткою. Торкнув двері — все в ньому напружилося, — але довкруг було тихо. Двері відхилилися з рипом, і він здригнувся. Переступив поріг, тремтячи, — в ніздрі вдарив дух мертвого тіла й пустині. На столі лежала хлібина, грудка солі й стояв штофик горілки.
— Чи вдома пани господарі? — спитав тонким голосом. Його починало трусити. Було тихо, так тихо, що чув власне дихання.
— Гей! — гукнув тим-таки тонким голосом. — Чи вдома пани господарі?
Боявся ступити до світлиці — лише наблизився до дверей, безсилий спинити трем у колінах. Зазирнув досередини й заплющився, бо хвиля нудоти прокотилася по тілу.
— Ну, звісно! — пробурмотів, уже повертаючись до виходу. Йому бракувало повітря.
Цирульник вийшов надвір. Чудне заціпеніння охопило його. Сів на ганкові й утопив обличчя в долонях. Пальці йому все ще тремтіли, а перед очима пропливали якісь незнайомі обличчя.
I він відчув жах. Хлюпнуло межи очі чорним димом, чорною водою, слизькі вужі поповзли йому в душу, і він зрозумів, що не витримає всього цього. Скочив на рівні й кинувся на вулицю.
Тут було так само порожньо. Знову не міг отямитися: вчора він прийшов сюди — село було спокійне й мирне.
— Гей! — загукав раптом цирульник на все горло. — Чи є тут хто живий?
Прокричав це ще раз і ще. Але відповіддю було безгоміння, і він став задкувати, відчуваючи, як хльоскає його, мов батогом, той-таки жах.
Стояв серед порожньої вулиці у полотняних штанях та сорочці, і йому здавалося, що він ще й досі спить, що це тільки страшний сон, який зникне, варто тільки прокинутися.
Цирульник сів біля якогось тину й заплющився. "Треба заснути, — подумав він, — перебити цей сон іншим". Однак навколо стигла та ж таки моторошна тиша, а цирульник був людина твереза. Він бачив, що тин, на який спирався, був справді тин, покритий дорожньою курявою, — з потрісканого паліччя лущилася кора. Перед ним стояла хата, і він уздрів її посинене вікно й шибку, складену з двох шматків скла; білу стіну, обляпану брудними цятками від дощу; солому, що вкрилася зеленим мохом, а з неї вибилася бліда й хирлява травинка. Це все було надто зриме, як і його закіптюжені босі ноги, як слід од воза, вчавлений у сірій землі. Побачив ще свіжі кінські кізяки й застромлену кимось у тин жовту квітку. "Треба тікати, — стукотіло йому в скроні, — а то ще не вийду звідси".
Згадав про струмент, розкладений на майдані, — могли б украсти, доки він ходить. "I то було б добре", — пробурмотів, з острахом позираючи на хату з обляпаною стіною.