— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?
Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Волинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.
— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!
Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.
— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.
— Я міг би, — мовив він обережно, — але…
— Ну що "але", пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.
Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.
— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.
— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завжди, коли ходило про гроші, Долинський скривився.
— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.
Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум'я й начебто втіху від того відчувало. "Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!" Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. "Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!" Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.
Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Волинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…
Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.
Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.