— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!
Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.
— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.
— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.
Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!
— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.
Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони "вмивати" ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.
"Дід" стукав ціпком, а "баба" палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.
Попик знову одірвався од читання. Дивився на "діда" й "бабу", і його очі сумно палали.
— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!
— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!
Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
— Тепер, бабо, — заспівав "дід", — убить мені тебе треба, щоб стала нашому півнику на тому світі до прислуги…
— Не вбивай, не вбивай! — вереснула "баба" і кинулася навтьоки. Бігла, підхопивши руками спідниці, й миготіла схованими чобітьми й чоловічими штанами. Махала довгими вусами і витріщувалася страшливо. "Дід" догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем, "баба", роблено зойкнувши, впала на долівку…
— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в лубок. Оплакуйте бабу!
Попик почав читати голосніше. Вже не дивився на свіченців, а бачив тільки розплилі павучки літер. Дихав на нього нічний легіт і студив йому чоло, начебто була ця зала без стін. Бачив довкола вулиці, повні людей. Біля дому, де відбувалося свічення, палили вогнища, коло них сиділи кружка старі чоловіки. Один із них оповідав, розмахуючи руками; тріскотіло полум'я і стріляло у темінь золотими іскрами. Людей біля вогнищ обходила жінка з чаркою та кухлем. Чоловіки перекидали чарку до рота, наче були ті чарки порожні і чинили вони так обряд. Жінка простувала далі, а коли обділила усіх, налила й собі. Випила чарку й другу, тоді жбурнула набік порожнього кухля і притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками…
Попик дивився туди далі, на вулиці й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жінки й чоловіки по половині, безперервно гуцала. З їхніх облич змито вже було весь піт, вже давно пропав з їхніх вуст сміх, а вони все тупотіли й гуцали; здалося попикові: так сильно втрамбували вони майдани, що ті аж у землю ввігнулися. Горіли несамовито в танцюристів очі, темніли розкриті роти, руки змахували в такт і зчіплювалися з руками партнера — в тісні, нерозливні обійми падали танцюристи. Трусилося волосся в жінок, губи в чоловіків, зблискували голомозини чи звіювалися чуприни — царював над цим усім блідолиций Княженко, а керувала усіма княгиня його — Біла Зоря…