В одному з кутків зали хлопці забивали лубка. Один жмурив, поклавши голову на коліна короля, а решта весело юрмилася за його спиною. Вискакували з юрби по черзі і з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою. Весь гурт іржав, наче табун коней, і той, що вдарив, стояв так само в гурті і так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя. Не міг пізнати напасника, були всі вони — коні, і всі однаково іржали. Готувалися вдарити копитами, ще мить — і заіскрить земля, й понесеться цей табун у невимірний степ. Через це палець жмурка тицяється в чиїсь груди надто поспішно: смішкують хлопці, блищать білі зуби, чухає потилицю жмурко і знову покірливо лягає на королівські коліна.
У двері вповзло опудало з коров'ячою маскою і на чотирьох ногах. Хитало попоною і дибало на середину зали. Троє чорнооких дівчат ішло слідом: одна вела "корову" за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим батіжком…
— Ой ти, боже мій, боже! — заголосила раптом господиня й заломила руки. Чорне обличчя її хиталося з боку на бік. — Що вас чекає, бідних, що вас чека-а-а!
Попик визирнув з-поза книги, сині його очі дивилися спокійно.
— Плач, мати, плач! — обійняв за плечі дружину господар. — Плач, жінко, голосніше, пора така нам настає!…
Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.
— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!
Корова стала. Звела голову й мукнула.
— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!
Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко… Поруч голосили жінки над вусатою "бабою". Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…
— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!
Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса…
Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.
Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.
— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…
Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.
Тоненька, як нитка, усмішка зів'яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…
Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…
— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!…
Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до "пана" і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.
— Гей, Ольго! — вдруге проголосив "пан". — Ходи поцілуємося…
Довгоноса дівчина теж цілувалася. Iшла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум'яніли, як жар. I диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…
— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!…
— Гей, Галько, — виголосив "пан". — Ходи-но поцілуємося!…
Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; "пан", що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску "корова" — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому "допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба", а "дід" підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.
Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші…