Отож, поки йшли оті троє, глухо мовчала вулиця, навіть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще відчули; жінки дозволили собі з'єднатися одна з одною хіба що поглядами і виказали отак німе здивування — щось величне й неземне прочувалось у рухах чорної жінки, та й кирея покривала її постать надто загадково…
— Ото ви заплатили замість мене, — казав тим часом Іван, — і мені так ніяково, так уже ніяково! Все-таки я господар, хай і гольтіпашний, і не хотів би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свій борг?
— Повернеш, — сказала, всміхнувшись самими вустами, жінка.
— І знову-таки новий жаль мене їсть, — казав Іван. — Йдемо хрестини справляти, а в мене в хаті тільки жменька пшона.
— Обійдемося й пшоном, — відказала жінка. Вони вже заходили в хату, першою — чорна кума з дитиною, другим — чоловіченя, для якого поріг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького.
— А що, — шепнуло чоловіченя, — може, впізнав мене тим часом?
— Та де ж бо я мав пізнати? — сказав Іван, і собі переступаючи поріг.
У глибині хати вже чемно розмовляли Іваниха з кумою, а чоловіченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанів і витягло звідти чималу пляшку.
— На! — сказало коротко й засміялося, а швидше зацвірінчало, мов пташка. — Краще було б, щоб упізнав мене, ніж бути мені таким, як оце зараз бачиш…
Іван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагадує йому чоловіченя його так несподівано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, і він пішов, тримаючи в руці пляшку, а на обличчі усмішку.
— Чи бачила, жінко, й горілка в нас є! Справимо хрестини, як годиться.
Кума вже сиділа біля стіни на лавці, було її обличчя в хатньому світлі бліде, випите й засмучене. Здавалося, думає думу безконечну, тоді як чоловіченя вже вилізало на високий ослін біля столу.
— Що ж ми поїсти гостям подамо? — спитала з полу господиня.
Мала оголене персо, і до нього вже присмокталися маленькі губенята й пили молоко, прицмокуючи.
— Не клопочіться, — звела раптом очі кума. — Горілку маєте, а їжі вже я настачу.
Вона встала й почала порядкувати в хаті, начебто не вперше тут гостювала, рухи в неї були неквапні й упевнені.
Розкладала полумиски й горщики, ринку й таріль, і тільки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася їжа, та ще й неабияка: борщ м'ясний, наваристий і присмачена салом каша до нього, печені качки, гречаники, вареники і сластьони. Іван аж білий став, дивлячись на те багатство, а чоловіченя знову зацвірінчало.
— Почекайте, паньматко! — гукнуло воно. — А хіба до тої їжі нам вистачить однієї пляшки?
Воно зіскочило зі свого ослона і знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звідти й поставивши на стіл ще дві пляшки.
— Хочу впитися! — сказало чоловіченя. — На твоїх хрестинах це не запишеться мені за гріх.
— Ось маєш їжу, — сказала чорна кума і знову сіла на лаву, спершись об стіну. — Одну тільки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такі.
Тоді зустрівся Іван очима з дружиною своєю і побачив в її очах дві прозорі й прегарні сльозини, від чого перестала вона виглядати так марно і знову стала такою ж, як була тоді, коли вибігала до нього в темні ночі чи коли зустрічалася з ним біля криниці.
— Іване, Іване! — захиталася вона в плачі. — За що нам щастя таке уділено?
— Божа на те воля! — сказав Іван і, струснувши чубом, засміявся зовсім так, як сміялося нещодавно чоловіченя. Пішов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, і запрошуючи всіх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столі, і справді звалилося їм із неба.
Вулиця в цей час гомоніла. Від хати й до хати спершу йшов шепіт, й голосніша мова залунала, а ще за якийсь час господині перегукувалися, наче позагублювались у лісі.
Міський отаман, сухий і високий, зігнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й підвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, і з бровами, наче стріхи, пішов до свого дому, а побіч рушив підстрибом його старший син, який не вдався ані норовом, ані зростом у батька і вже кілька років у півпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квітку жупан, а поверх накинуто кунтуш із розрізними рукавами. На голові сиділа бараняча шапка, а в роті диміла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову і слухав сина, котрий оповідав йому про Іванових кумів та й про Івана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрів, бо де б отак зразу розбагатів Іван? Тоді повів бровою отаман і побачив у себе біля ніг ще одного сина, цього разу зовсім дрібненького, що його і від землі ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було під геть білявою кучкою волосся і на сонечко скидалося, і потирав брудною босою ніжкою об таку ж брудну й босу.