— Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собі приробила до п'ят…
Стефа засміялась і собі, а Олександра, дивлячись на велике розсіяне обличчя подруги, ще раз пересвідчилася, що прочуття її справжні.
Микола тим часом не знаходив собі місця. Вдень було легше, бо віддавався роботі. Здавалося, тут відбувався процес навзаєм: передавав шкірі свою збентегу, а шкіра віддавала йому свій запах. Хто вдихав його, відчував привілля степу, шелест трави й квітів, запах широких, облитих сонцем лугів, смак незвичайно дібраного вина чи меду. Водночас і сила, яка відходила від нього, була п'янка, і це найбільше відчували ті, в кого серце — чутливо наладнана мембрана, готова відбити найменше коливання. Єдиний, хто не усвідомлював цієї сили, був він сам, але й він знав, що його руки, які чаклують над шкірою, мають особливу здатність — йшла вона звідти, від тих сонячних, запашних лугів, вщерть засипаних некошеною травою й квітами. Тримав це почуття на споді серця і, може, тому відчував такий погідний настрій.
Гірше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тоді груди, і він знову минав рідний завулок, а повертав на порожні довгі вулиці. Йшов і начебто від себе тікав.
Сьогодні він пішов на острів серед Тетерева, заплатив інвалідові, що сидів у будочці, й перейшов кладку. Від жіночих купалень долинав сміх, по алеях гуляли парочки: чоловіки йшли, звівши голови, а дівчата зорили набік. Клеїлися одне до одного плечима — чоловіча рука під дівочим ліктем, а ноги й землі не торкалися — пливли і пливли.
Біля гігантів бігали, злітаючи в повітря, хлопці, одна петля була вільна, і Микола продівся в неї. Застрибав і побіг, попереду мчало якесь чорне тіло, злітало разом із ним у повітря і знову торкалося землі. Повискував на стовпі блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло міряти туди-сюди алеї, захват ожив на мить у Миколинім серці. Мчав по колу вслід за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрішкувались на них і пересміювалися — їхні обличчя зливалися в одну світлу стрічку. Він мчав і відчував, що чим далі біжить, тим більший неспокій посідає його, адже ніяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати інший джигун і так може тягтися бозна-скільки. Важко йому бути отаким летючим тілом, і духу йому вже не стає, а довкола крутиться світла стрічка, в яку повтикано безліч блискучих зірок.
Він звільнився з петлі і зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши між коліна плаття, дівчата з їхньої фабрики. Запосміхалися до нього, і він помахав їм на привітання; знав уже добре — між ними нема тієї, що її мав пізнати відразу. Сів на березі коло-кам'яної кладки, з якої повиростали вербові гілки, і задивився через ті гілки, як промениться й грає річка. Біля жіночих купалень виднілося у воді три голівки з високо заколеним волоссям. Він наче наблизив силою зору ті голівки до себе: одна була білява, друга чорнява, а третя зовсім руда.
Тоді він і почув гру гітари. Хтось рвав струни зовсім неподалець за кущами, і ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небі сонце, але було воно вже зі смаком осені. Музика пасувала до срібного блискоту хвильок і до тих голівок — чутливих, чудових поплавців. Пасувала до гомону голосів і шелесту листя зусібіч. Той, що грав, тонко відчував і теплий смуток західного сонця, і настрій надуміру подовжених світлотіней на стежках. Була це проста і водночас особлива музика; Микола не стримався, звівся й рушив їй назустріч.
На березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя, схилив голову до інструмента і ніжно торкався пучками струн. Друга рука обіймала гриф, пальці натискали на струни і відпускали — гітара плакала у вечір, наче жива.
Микола присів коло Бовді навпочіпки, той тільки повів у його бік очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя і перестали перегукуватися купальниці серед річки. Обличчя в Бовді було смутне, і струни під його пальцями були смутні не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумів, що його неприкаяність — щось мале й дочасне, що існує навколо широкий та великий світ і що світ цей повен сонця й пишної зелені. В ньому є і цей настрій, який виповідає зараз гітара, і він кладеться в унісон до тих поодиноких жовтих листків, які вже світяться на кущах по той бік річки.
— Хто це тобі зробив такий інструмент, Колю? — спитав Микола.
— Не хто ж, як Райко, — відказав Бовдя, не припиняючи гри.