— Це вже непотрібно, Маріє! — сказав спокійно і, взявши зі стола ножа, почав зрізати шкурку із яблука. Тонка і ясна смужка вилася з-поміж його пальців, і, дивлячись на цю смужку, Марія раптом відчула, що їй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Він же лишався так само спокійний, ніж його розітнув яблуко на п'ять часток і з кожної ретельно вирізав насіння. Тоді обернувся він до неї й сказав тихо й ніжно:
— Сідай, Маріє, з'їмо по яблуку.
Вона сіла, він присунув їй блюдечко з очищеним плодом, а собі взявся обчищати новий. Потім вони поволі їли ті яблука, які були чудові й розкішне пахтіли, — плив від них запах серпневого сонця.
Після того він поклав їй на долоню свою руку і сказав так само тихо:
— Малий я спадок лишаю тобі, жінко.
— Про що це ти говориш, Iване? — трохи занепокоєно спитала вона.
Він мовчав. Дивився звуженими від сонця очима, і з них хлюпав на світ голубий та безмежний спокій.
З першими променями сонця відкрила в собі Галя незвичну легкість та піднесення. Повітря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — Старий Пічкур, який трусив на річці верші, нагадував під той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свій іскристий коконець. Галя дивилася в долину і її "шовкопряда", і з вуст її мимоволі засочилася тиха й трохи смутна мелодія. Наспівуючи, вона пішла по коридору і штовхнула синові двері, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кімнаті не було, а ліжко було вже застелене. Галині брови стали трикутником, але мелодія, яку тихенько вона виспівувала, не дала їй застановлятися, куди це подівся так рано син. Вона пішла до старої, щоб спитати, що та хоче снідати. Але старої вона теж не застала в покої, що здивувало її ще більше — бабця таки любила повилігуватися. Рушила надвір, а коли спинилася на порозі, залило її з ніг до голови сонце, і вона побачила, що в дворі стоїть невеликий столик, засланий сліпуче-білим обрусом. За столиком сиділи стара і Хлопець і про щось душевно бесідували. Хлопець уже поснідав, бо відсунув тарілку й допив ранішню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в одній руці недоїдене яйце, а в другій лискучу срібну ложечку.
— Вирішили поснідати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своїй дамі серця яри й печери.
— Тут нема ніяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годі!
— Ну, звісно, — сказала стара. — Мусив би зрозуміти, що я жартую.
Почуття гумору — невід'ємна риса пожильців цього дому, чи не так. Галочко?
— Крім хлопців, — усміхнулася від порога Галя, і вони замилувалися на її вроду.
— Через це вони й не затримуються довго між цих стін, — підхопила так само весело бабця.
— В цих стінах і ведмідь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець.
— Ці стіни тобі не до вподоби, кавалере? — звела брови стара.
— Мені не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.
— Сказали б колись таке справжнім кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобі черево!
— Теперішні кавалери тим і кавалери, що вони так не називаються, — пішла на допомогу синові Галя. — А насправді, куди це ти збираєшся, мушкетере?
— Пообіцяв Неонілі показати свої володіння.
— I тягатимеш таку ніжну істоту по ярах та кручах?
— Вона не ніжна істота. З ніжними істотами я б не водився!
— I вона згодилася на це?
— А то ж як! — Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.
— В нього достобіса самовпевненості, — сказала Галя, стежачи, як він іде. — В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.
— Він не вкладає в те нашого значення, — сказала спокійно стара. — Тому й не лукавить.
— Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемність та скромність.
— Це було в усіх чоловіків цього дому, — сказала стара. — Майже всіх їх побивала гординя…
Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.
— Що ж у цьому доброго?
— Хіба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.
— Все можна змінити, бабцю, — відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.
Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.
— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона.
— Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.