З— під ніг у Галі вилітали коники, летіли на сірих та зелених крилах, сідали неподалець; пахло чебрецем і полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй: сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука її стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Iнколи заточувалася й балансувала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука.
Отакою й побачив її з шкільного подвір'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався. Дивний острах обійняв Володимира, дивний переляк. Він позадкував до своїх дверей і зайшов нишком до кімнати. Сів, щоб прохолодити розпашіле лице і щоб стримати розшаленіле серце, — метелик на горі виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замість так ганебно втікати, піти й подати тому метелику руку?
Його потягло до відчиненого вікна, і він став коло нього саме в той мент, коли підходила туди й Галя. Вона побачила Володимира і вклонилася трохи незграбно, а на вустах її засвітилася зніяковіла й розгублена усмішка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували поміж себе, раптом тріснула.
— Добрий день! — мовили Галині вуста.
— Доброго дня, Галино Iванівно, — мовили і його вуста. — Куди це ви?
— На прогулянку, — сказали її вуста, і махнула вона голубою рукою. — Не все ж воно й удома сидіти…
— А звісно, — сказали і його вуста. — Я, до речі, теж засидівся. Може візьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, і Володимир раптом захлинувся від тої дивовижної краси, якою вона палала. "Я збожеволіві" — подумав він приречено, але не міг і на хвилину відірватися від її таких повабливих очей.
Галя начебто виблідла від хвилювання, пальці її затанцювали на сумочці, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотіли так, що він ледве-ледь розчув.
— Зробите ласку, — сказала якнайтихіше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.
Хлопець спинився на горі, з якої розгортався краєвид на всі чотири боки. Завжди відчував на цій горі особливе піднесення, здавалося йому — весь широкий світ кладеться йому перед очі, і варто тільки простягти руку, щоб він уліг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднілися порізані ярами кручі, рідко засаджені кущиками ліщини, за ними стелилися вже зібрані поля із золотою іще стернею, там далі витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий заріст сільського цвинтаря. Річка тяглась углибину і впиралась у синю щітку лісу — саме за неї щодня сідало сонце, і Хлопець любив спостерігати, як розпалюється вечірня заграва, наче той ліс горить.
— Оце і є мої володіння, — сказав він гордо дівчинці, що стояла із ним поруч, плече в плече.
— Я тут ніколи не була, — сказала тихо Неоніла, а очі її дивилися заворожено й покірливо.
— Звідси світ широкий! — промовив Хлопець, і його змружені очі засміялися й заіскрили.
"Часом стоїш так, — подумав він, — тебе пориває піти не озираючись".
Дівчинка повернулася до нього, подивившись віддано й трохи захоплено.
— Пішли! — сказав він коротко і кинувся стрімко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дісталися до найближчої кручі.
— Диви, як я бігаю! — сказав Хлопець і, розігнавшись, чимдуж побіг серединою кручі. З-під його ніг вивалювалася глина й осипалася долі з густим шурхотом.
— Я так не зможу! — крикнула дівчинка, бо стояв він уже по той бік кручі.
— А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її підмивало так само перебігти через кручу й собі. Але затаєний дівочий інстинкт спинив її і примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомічнішою. Він біг уже назад по тій-таки кручі, повний півнячого завзяття й хлоп'ячої зарозумілості, а коли сонце осяяло голе по пояс його тіло, засвітилося воно раптом золотими волосинками. Це найбільше вразило дівчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який біг їй назустріч, їй здалося, що весь світ дивно одмінився.