Розділ шостий
ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ
Ясний місяцю!
Тінь моя зі мною йде,
Аж додому йде.
Хлопець побачив той краєвид, як тільки зійшов на Чуднівську. Лягли перед ним золотоволосі покаті лоби, оточені кучерявими заростями ліщини й грабчаків; з правої руки витиналися скелі, трохи збоку, між низьких хат Павлюківки, вивишався білий дах школи. Не міг іти, бо схопило його зама за горло: саме цей краєвид примарювався йому, коли міряв він голу сопку в Заполяр'ї, зрештою й ускрізь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уяві, і тиха туга починала звільна колисати його. Останнім часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було відчужено знайоме, притихле й несміливе, чи, може, став він такий перед лицем оцього рідного й таки забутого світу. Сама Чуднівська змінилася невпізнанне: було висипано по ній насип і прокладено через Кам'янку новий, удвічі виший від попереднього міст. Стара дорога спускалася з лівого боку, лишився відтак лівий бік, а хати з садами з правої руки, так само й гайок на місці колишньої яйцебази, зникли без сліду.
Назустріч Хлопцю підіймалася по старій дорозі жінка із напрочуд знайомим обличчям, він миттю впізнав її — жила неподалік колишньої 12-ї школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рідному місті схвилювало його.
Пішов униз, широко вимахуючи майже порожнім чемоданом, вуста його мимохіть склались у дудочку, і засвистів він, як любив у дитинстві. З розчиненого вікна на свист визирнула кругла, як колесо, фізіономія, волосся її було позатягувано в бігуді — антена невідомого ще зразка. Очі її стали так само геометричне круглі, як і лице, а коли Хлопець підморгнув тій голові-антені, ліва її брова стала схожа на перекинуту галочку, що її люблять ставити у своїх звітах бюрократи.
Дощі вже встигли порозмивати бруківку, і Хлопець ступав по хиткому камінні, як колись по річкових греблях; внизу, біля зарослого травою насипу, стояв дід, у правиці якого була звернена набік паличка, а за кілька кроків скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя.
Хлопець пішов по колишній Чуднівській, що стала тепер завулком, і по дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. Хати тут були ті ж таки, зате Просиновська гора зовсім розмилася водою. Сиділа на своєму камені ряба Катька, тільки була вона невимірне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, і йому здалося, що ті очі клацнули, як фотоапарат, навіки запам'ятавши його обличчя. Та жінка, подумалося Хлопцеві, справжній фотоархів цієї вулиці, — зберігалися там негативи всіх облич, що тут проходили.
Його погляд, однак, потягся далі, в кінець вулиці. Перебігала дорогу кішка, ген віддаля, біля Дядюків, лежав у пилюці чорний пес, ішла з порожніми відрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцеві забилося прискорено — втягало його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілося побігти в цю бліду порожнечу; ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалося, невідома сила піднімає його над землею, на око вибилася непрохана сльоза — пішов він швидко-швидко, навіки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив.
Але в цей момент Хлопцеві було байдуже до рябої Катьки, він і справді летів! Навколо незвично посріблилося повітря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила — летів і не міг перелетіти простору вулиці: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну із лавочок біля хвіртки сіла сива, як молоко, стара; ні, йому нема чого аж надто поспішати!
Біля Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено, аж знати було на землі віника, літню піч уже розібрали, а на столі біля стіни світліла велика миска з падалицями. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були великі й розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду.
Тут, біля цього обійстя, він став раптом обережний. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне. Відступив од паркану і вже звідси побачив гору і рідний на ній дім. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янілий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкісно і застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула біля дому ясно-синя постать, — він мимоволі забув за ті десять років, що тут не був. Здалося йому, що повертається зі своїх хлопчачих цілоденних мандрівок і його очікує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений і заболочений, бреде він під гору, і йому солодко й любо стає бачити матір, яка приклала дашком долоню до лоба і дивиться-виглядає його зі світу широкого.