Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Мав чоловічу голову, хоч замість волосся в нього було пір'я. Пір'ям обросло і все його тіло, замість рук були в нього крила, але ноги мав людські, взуті в лискучі черевики. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Розстелена в повітрі ковдра летіла наче килим-літак, здіймаючись вище й вище, де цвів і палахкотів серед неба місяць. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку, роздерши її пазурами, і вдарив дзьобом їй під серце. Кривава рана зачервоніла їй під персом, а біле полотно сорочки знялося вгору і, хилитаючись вільно краями, подалося також до місяця. Птах полетів за тою ковдрою й сорочкою, меншав і меншав, доки зник, а вона лежала внизу на ліжку із розтерзаним серцем і не могла й пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. Здалося їй, що ось-ось трісне їй мізок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, міцно спала, розділяла їх стіна. Галя звела руку й затарабанила в ту стіну. Щось завовтузилось у глибині дому, й почулися важкі кроки: збудила вона Хлопця. Він відчинив двері й зазирнув до неї. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досі немов розпадалася.
— Мені погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або ні, дай мені гірчичника. Отут, на полиці.
Він засвітив світло й намочив гірчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матері до шиї.
— Таблетку валідолу, — сказала Галя. — Теж на полиці. Він подав таблетку, і вона поклала її під язик. В шию почало гріти, кров помалу відпливала від голови.
— Давно це в тебе?
— Хіба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, відповіла Галя.
— Лежи. Я посиджу коло тебе.
Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Побачила вона його важкі, спрацьовані руки, почула гострий дух його тіла й пожаліла раптом: не одне митарювання випало і на його віку. Він, правда, сам того хотів, але тепер у нього несвіже обличчя і якась глибока втома ховається в очах.
Їй полегшало, таблетка під язиком розтала, і ніякова всмішка освітила її обличчя.
— Завдала тобі клопоту. Коли в мене таке починається, спить у цій кімнаті Оксана. Здебільшого, це трапляється весною, але ось бачиш…
— Тобі не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — I більше відпочивай.
— Зараз я і відпочиваю. Це з осені не до гульні.
Вона приплющилася, на щоках їй заграли нездорові рум'янці. Хлопець звівся.
— Може, розбудити Оксану? Хай переселиться…
— Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речі, все забуваю тобі сказати: питала за тебе кілька разів Марія Яківна. Не заходив до неї?
— Ще ні.
— Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Iван. Марія Яківна подумала про це мимохідь, розглядаючи Хлопця: був він чимось схожий на Iвана, тільки той худий, а цей огрядний. Сонце світило на них, роблячи голову Марії Яківни сріблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнішим. Марія Яківна втомилася, розповідаючи йому про старого, — давно вже не випадало їй стільки говорити. Грали на сонці викладені у вазу яблука, груші та сливи, літали над ними жовтогарячі оси, і стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи їх з плодів.
— Знуджую тебе старечим базіканням, — сказала Марія Яківна. — Дуже хотілося мені тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на неї майже прозорими від сонця очима.
— Коли я був далеко звідси, — сказав він повільно, — часто згадував вас, Маріє Яківно, і діда Iвана. Все мені здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати ті зошити, що їх він списав.
— Це я тобі дозволю, — засміялася Марія Яківна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракує, щоб розібрати ті ієрогліфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловіка, і я їх через те бережу.
— Мені завжди здавалося, — правив своєї Хлопець — що там неабищо. До речі, все, що стосується діда, для мене також неабищо. Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, — не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ — одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.