— Там селище! — Ніязі показав рукою в глиб печери.
— Кара-Тобе, — пояснив Болбочан. — Вам тут сподобається. Кемаль-шейх, звісно, двинутий, але якщо виконувати його правила, можна жити. — Він якось дивно на них подивився й поспішив далі.
На відміну від Ак-Шеїх, споруди в Кара-Тобе були кам’яними. Бекир подумав, що на поверхні вони б не вижили. Їх рознесла б перша буря, і відновлювати таке житло довелося б довго. Куди практичніші були юрти зі сміття та шкір. Але мешканцям Кара-Тобе подобалися їхні будинки. Засолені поралися на подвір’ях і з подивом зупинялися, коли повз них проходила процесія новоприбулих.
Суєр глибоко засів у кістках каратабінців. Вони радше скидалися на двоногих тварин, ходячих рослин чи на ожиле каміння, ніж на людей. Маленька дівчинка з гострими лисячими вухами й довгим пухнастим хвостом простягнула їм кошик із жовтими плодами. Ніязі злякано відсахнувся, Чорна Корова взяла один і обережно вкусила, а потім пересипала фрукти собі в поділ.
— Смакота! Як пахлава Тітки Вальки, тільки не гірка. — Чорна Корова закотила очі й завмерла.
— Що? — запитав Ніязі.
Бекир простежив за її поглядом і теж зупинився.
У центрі селища зі стелі звисав гігантський сталактит, з якого безперервним потоком у невидиме озеро лився суєр. Бекир підняв очі й побачив, що до сталактита печерним склепінням сходилися тисячі осяйних річок. Саме вони, а не гриби, як спершу подумав хлопчик, живили світлом печерний світ.
— Учан-Су — велика вода, що тече, — пояснив Болбочан і м’яко підштовхнув їх до будиночка, що ховався в заростях. — Не баріться, Джаніке-ханум страшенно нетерпляча.
З приземкуватих дверей вийшла усміхнена жінка. Її шкіру вкривала тонка блискуча луска, а зуби були гострими, як у Гулі. Голову покривала хустка, а руки ховалися під білим фартухом. Жінка окинула їх пронизливим поглядом, достоту, як Плаксива Зарема, коли вони барилися на обід.
— Болбочане-аго, чого дітей мориш? Я вже й обід приготувала. — Вона сердито подивилася на чоловіка, а на дітей — із незрозумілим сумом.
— Кажу ж, не жінка, а мішок з атеш-травою. — Болбочан підкрутив вуса й підморгнув Бекиру.
Джаніке-ханум пропустила дітей до будинку й зачинила двері перед носом очільника армійців.
— Джаніке-ханум, не забудь хоч уночі відчинити, — пролунав голос Болбочана. Кроки Армії потвор віддалилися.
— Заходьте й не слухайте цього агу. На язик верткий, а до справи глевкий.
Кімнату наче змалювали з книжок минулого. У комині мирно тріскотіли дрова. Таку піч називали оджаком. І вона була справжньою дивовижею. Соби, які використовувалися в юртах, були залізними й стояли окремо, найчастіше посеред приміщення. Їх завжди щільно закривали, щоб буря не могла розкидати вугілля. Оджак нагадувала комин, якими користувалися в будинках до Спалахів.
У ньому вогонь горів вільно, даруючи тепло й затишок.
На високому столі парували наїдки. Бекиру в ніздрі вдарили апетитні аромати, живіт скрутило від голоду, поряд судомно проковтнув слину Ніязі.
Він не зміг би описати, що вони їли. Більшість страв нагадувала м’ясо, жилаве, добре приправлене пахучим насінням, зі смачною темною скоринкою.
Тісто було подібне до того, що робила Тітка Валька, але солодше, тонше та хрусткіше. Джаніке-ханум назвала «молоком» білу рідину в кухлях. І це було найсмачніше з того, що куштував Бекир. Тулпари з поверхні такого не давали.
Тепла густа рідина спустилась у шлунок і наче розслабила м’язи. Живіт став приємно важким, повіки самі собою почали стулятися. Бекир глянув на друзів. Ніязі куняв, Чорна Корова обіперлася на кулаки. Її очі стали скляними.
Кімнатою розлився чарівний запах кави. Джаніке-ханум поплескала Бекира по спині. На мить крізь затуманені сном очі йому здалося, що це Ма. Але погляд Джаніке-ханум протверезив. Господиня подивилася на нього так пильно і з такою гіркотою, що Бекир відчув укол страху. Він уперше запитав себе, куди вони потрапили й що з ними буде.
— Пий, це забере твій біль. — Джаніке-ханум підсунула до нього кухоль із недопитим «молоком» і ніжно погладила його по голові. Доторк укотре нагадав про Ма, Бекир вирішив довіритися. Солодка рідина потекла горлом, а разом із нею прийшов сон.
Коли Бекир розплющив очі, то довго не міг зрозуміти, де він. Усе було незвичним: ліжко, якого не стискали бетонні стіни підвалу, вологе повітря, освітлена електрикою кімната. Бекир поворушив ногою. Поки він спав, Джаніке-ханум замінила пов’язку й чимось змастила рани на нозі. Слід, якого завдала йому клешня ракоскорпа, уже зарубцювався, а от шрам від удару Дерева Болю продовжував боліти. Голова була на диво легкою, наче він знову випив ліки Ма.