— Звісно, ти ж відважний герой, улюбленець Азіза-баби. Ти завжди мусиш усіх рятувати. А інші, не такі відважні, можуть хоч і загнутися. Золота Колиска — це казка. Місце, про яке казав дід, уже давно поглинуло море. Тут усі про це знають! І ти хоч уявляєш, як нам пощастило?! Ми б не вижили! І Чорній Корові, якщо хочеш знати, тут теж подобається!
Над Кара-Тобе рознеслося виття сирени. Кілька років тому таким звуком в Ак-Шеїх попереджали про наближення бурі. Але з часом механізм зіпсувався.
Тепер калатали в залізну трубу, що висіла в центрі селища. Для мешканців КараТобе тривожне завивання було звичним і означало скликання на чергову молитву.
Бекир вирішив, що з нього досить. Якщо для того, щоб піти із селища, потрібен дозвіл Кемаля-шейха, то він його отримає. Бекир приєднався до мешканців печери, які кидали свої справи й підтюпцем ішли на головну вулицю.
— Ти куди? — Його наздогнала Чорна Корова.
Вона розглядала процесію. Усі давали дорогу кільком хлопцям в одязі для поверхні. На них були щільні костюми та маски, що мали захистити від пилу.
Найвищого з ніг до голови вкривало золотисте хутро, він мав сильні м’язи й міцну шию. За ним ішов невисокий хлопець, схожий на новонароджену кушуль.
Він мав тонку напівпрозору шкіру на животі, крізь яку виднілося темне скупчення кишок. Найнижчий був схожий на Ніязі: він теж нагадував степову лисицю.
— Хто вони?
— Буюки, — сказала Чорна Корова, не зводячи очей із процесії. — Сьогодні їхній день.
— Що це означає?
Дівчинка стенула плечима, немов це було настільки зрозуміло, що не потребувало пояснення. Бекир роздратовано пхикнув і пішов з усіма.
Дім молитов нагадував величезну юрту. Це була єдина в Кара-Табе кругла споруда. По задній стіні постійним потоком у бетонну ванну стікала суєрна вода — відгалуження величного водоспаду Учан-Су. По краях стіни блищали величезні кристали, смерділо отруйною сіллю. У центрі дому розміщувалося ритуальне вогнище. Дим підіймався через вузький отвір у даху. Людей набилося багато. Бекир відчув, як од диму защипало в очах. Болбочана він не побачив, але розгледів Шипохвоста й Сейдамета — так насправді звали армійця із залізною короною на голові. Натовп пожвавився. Сотні очей прикипіли до чоловіка, який зайшов на підвищення за вогнищем. Бекир здогадався, що то й був Кемаль-шейх.
Темну шкіру чоловіка вкривали тисячі яскравих цяток. Лише за якусь мить хлопчик зрозумів, що це кришталики суєру. Кемаль-шейх мав довге збите в ковтуни волосся і невелику сивувату бороду. Голову вінчала волосяна шапка-ковпак, а на плечах недбало висіла зшита з різнокольорових клаптиків хірка-волосяниця.
Кемаль-шейх поставив у невидимий отвір посох, театрально скинув верхній одяг і повісив на палиці. Під нею він був майже голий. Надзвичайно худе тіло вкривали жили й натягнуті як канати м’язи. На стегнах теліпалася широка біла спідниця. Кемаль-шейх здійняв руки й обвів присутніх гострим поглядом. Усе зашелестіло. Кожен із присутніх розстелив килимок і вмостився для молитви. Від дальньої стіни почулися барабан та виття дудки. Кемаль-шейх почав трусити плечима. Його долоні оберталися в такт барабану, нагадуючи крила підбитого кхартала. А потім він почав крутитися дзиґою. Зала загула, гул перейшов у спів. Бекир не міг зрозуміти слів. Мова була йому незнайома, але і його торкнувся загальний шал. Ритм наростав. Він бачив, як жінка поряд мимоволі хитала головою в такт співу. Хвіст чоловіка раз по раз торкався підлоги.
Очі Чорної Корови розширилися. Як і всі, вона сиділа на підлозі й, не знаючи слів, тихенько плескала в долоні. Ніязі слухав, висолопивши язика. У голові Бекира загуло, наче він знову відійшов занадто далеко від дому. І, коли вирішив, що вже не витримає, Кемаль-шейх зупинив увесь той безум, схопив посох і стукнув ним об підлогу.
— Бог Спалахів очистив землю від скверни й дарував оновлення! — заревів Кемаль-шейх.
— Буах! — проказав кожен у залі.
Звук супроводжував ритуальний знак. Кожен торкнувся складеними пучками лоба, розкрив долоню і промовив «буа-ах», розтягуючи другий «а».
Спершу Бекир подумав, що це слово з незнайомої мови, але потім зрозумів, що це імітація звуку вибуху.
— Він оновив нас! Він дарував нам цю оазу як приклад того, чим стане Кіммерик. А він стане таким! Колись. Земля скине скверну, невірні згинуть, і тоді ми вийдемо на поверхню і станемо володарями Кіммерику.
Натовп знову радісно заволав, повторюючи «буах».
— Але щоб досягти цього, ми маємо чути голос Бога Спалахів, — Кемаль-шейх махнув у бік кам’яної ванни, — виконувати його закони. І сьогодні саме такий день. Сьогодні — баліг. День, коли молоді буюки залишать цей світ, щоб нести світло Бога Спалахів на поверхні.