— Сховай зуби, куджу. Тобі ще з нами жити й жити, — ошкірився обпечений і зачинив за собою двері.
— І не надійся! — у кляп пробубонів Бекир.
— Як ти, хлопчику? — Бекир відчув коло своїх губ кухоль і сіпнув головою. Обличчя обдало бризками.
— Це просто вода, — сказав Кемаль-шейх і обережно витер його підборіддя. Кришталики суєру на шкірі старого зачаровували. На Бекира наче дивилися сотні розверзстих очей. — Я тебе розв’яжу, якщо обіцяєш не брикатися.
Бекир кивнув, хоча найбільше йому хотілося зацідити Кемалю-шейху межі очі. Шаман спритно скинув пута. Бекир заходився розтирати затерплі м’язи.
Келія була кілька кроків завширшки. Стелю вкривало зображення Бога Спалахів — чоловіка, від якого відходило чотири промені. За дверима промайнула тінь обпеченого. Кемаль-шейх сів на видовбане в стіні ліжко. Бекир залишився на підлозі.
— Даремно ти відмовився пити Воду Життя. З тобою б не сталося нічого поганого. Навпаки, сім’я Бога дає полегшення.
— Як Чорній Корові? — схлипнув Бекир.
Кемаль-шейх зробив нетерплячий жест і скривив губи, наче хотів якомога швидше пропустити цю частину розмови.
— З нею все добре.
— Вона жива?
— Авжеж, жива. Вода Життя не вбиває.
— Я хочу її побачити.
— Побачиш. Можливо. Але спершу ми поговоримо. — Кемаль-шейх нахилився до Бекира, наче прагнув усіма кришталиками-очима вивчити його суть. — Болбочан-ага сказав, що ви йшли з Ак-Шеїх. Хто вас відправив по Золоту Колиску?
Кемаль-шейх хитро примружив очі. Подібний вираз обличчя Бекир вже бачив в Азіза-баби, коли той ставив питання за темою уроку й очікував на відповідь, яку сам добре знав.
— Ви вже знаєте відповідь, чи не так?
— Розумний хлопчик. — Кемаль-шейх хотів погладити Бекира по голові, але хлопець відсахнувся. Очі шамана злісно блиснули. — Азіз-баба був твоїм учителем? Він зовсім збожеволів? Вирішив відродити орден?
— Ніякий він не божевільний, — образився Бекир. Він міг по-різному ставитися до старого, навіть сам його називав часом божевільним, але не дозволить це робити іншому. — Про який орден ви говорите?
Кемаль-шейх витяг із хірки бляшанку, зняв кришку, зачерпнув кінчиком довгого брудного нігтя червоний порошок, спрямував до рота й з недовірою подивився на хлопця. У носі Бекира засвербіло від пряного аромату юшану.
— Хіба Азіз-баба не розказував тобі про чильтани?
Бекир заперечно покрутив головою. Старий презирливо хмикнув.
— Цей орден тисячоліття тому започаткував Сакатево-мученик, щоб охороняти Золоту Колиску. Століттями вона лежала в могилі відьми Амаги, аж поки Двобог не прокинувся. Родину останнього охоронця Золотої Колиски Номана Герая вбили, а реліквію викрали. Сліди її загубилися, аж доки Золоту Колиску не розшукав Азіз-баба. Дивно, що він тобі цього не розказував. Азіз-баба любить вихвалятися.
— Не розказував. — Бекир відчув укол ревнощів. Він завжди вірив словам Азіза-баби і вважав, що старий любить його більше за власного онука. — Азіз-баба наказав іти до моря. Назвав місце, де ми її знайдемо.
— Ну ж бо вгадаю: він відправив вас до древнього прихистку дервішів, до текіє в Гизльові? Туди, де ховалися батьки Мамая?
Бекир не знав, хто такий Мамай, але місця Кемаль-шейх назвав правильно.
Азіз-баба присягався, що відкрив його тільки Бекиру та Ніязі.
— Старе брехло, — крякнув Кемаль-шейх, спостерігаючи, як міниться обличчя Бекира. — Йому не можна вірити, не можна, кажу тобі. Усі його слова — казки. Він і мене ними обплутав. Я приїхав у Кіммерик будувати канал. Задля цього ми руйнували могильники. І, віриш, із кожного я чув голоси й бачив духів.
Товариші стали вважати мене божевільним. А от Азіз-баба сказав, що це дар, який мають лише чильтани. — Зіниці шамана розширилися, а очі перетворилися на чорні вуглинки. — Він показав мені моє минуле й навіть трохи майбутнього. І тим купив. Сказав, що на Кіммерик чекає катастрофа, що ми маємо підготуватися. Маємо знайти Золоту Колиску. І я йому повірив, дурень. Весь цей час Золота Колиска була в нього.
— Ви хочете сказати, що вона й зараз у нього?
— Я хочу сказати: коли старий говорить, юний мурид мовчить. — Кемаль-шейх ткнув у нього пальцем і знову зачерпнув дрібку юшану. — У той час Старші Брати вже піднімали голову на півночі. У них був такий бузувір — доктор Зорг. Він шукав обдарованих дітей, проводив експерименти, не боявся розпитувати про міфи й легенди. Йому потрібна була зброя для Старших Братів.