Якось він дізнався про чильтани і знайшов Азіза-бабу. Тоді Старші Брати вже розпочали війну в Кіммерику. Але Азізу-бабі вдалося і йому заморочити голову.
Він сказав, що сам шукає Золоту Колиску. Ти знав, що старий постачав Старшим Братам дітей?
— Цього не може бути. Ви ображені на Азіза-бабу, тому так кажете.
Кемаль-шейх п’яно зітхнув, знову поліз до хірки й витягнув папірець. Це було фото з газети. Бекир нерідко знаходив такі в Дешті і складав до свого сховку. На світлині був зображений старезний чоловік у товстих лінзах. Поряд із ним — дід Ніязі. Зовсім такий, як зараз. Підпис унизу говорив про те, що це був доктор Зорг та «його рекрутер з Ак-Шеїх — Азіз-баба».
— Старші Брати могли змінювати зображення. Це нічого не доводить.
— Тоді прочитай оце. — Кемаль-шейх простягнув іще один аркуш. Він нагадував сторінку із зошита Саші Бідного, де той позначав, хто й що йому винен. Унизу стояв розчерк Азіза-баби. Це був звіт про дітей, яких дід Ніязі передав Старшим Братам.
— Я сказав, що він чинить зло, і тому Азіз-баба мене вигнав. Він так і не зміг відродити Золоту Колиску, а тому вирішив віддати її іншому. У Зорга був учень із кіммеринців на ім’я Мамай. Йому Азіз-баба й передав Золоту Колиску.
— Отже, Золота Колиска в Старших Братів?
— Ні! — Кришталики переможно спалахнули. — Мамай використав Золоту Колиску й цим сотворив Спалахи. Генерал Григоренко-перший у своїх одкровеннях написав, що так у наш світ прийшов Бог Спалахів. І змінив цей світ, і нам треба лише дочекатися, поки земля очиститься від скверни… — Кемаль-шейх закотив очі в релігійному екстазі, а потім наче прокинувся. Поглянув на Бекира й сонно заговорив: — Отже, любий хлопчику, Золотої Колиски вже не існує. Азіз-баба вас надурив. Відправив подалі цінних незмінених, щоб потім продати вас Старшим Братам. Але Бог Спалахів привів вас до мене. І це було милосердя, адже вам немає куди повертатися. Ак-Шеїх знищила буря.
Остання фраза наче вдарила по голові. Він міг повірити, що Азіз-баба брехав і таємно співпрацював зі Старшими Братами, що Белокун убив більшість мешканців Ак-Шеїх, але думка про те, що поселення знищила буря, не вкладалася в голові. Ак-Шеїх пережив стільки бур, що Бекир увірував: вони йому не загрожують.
— Місця, куди вас відправив Азіз-баба, — текіє в Гизльові, — теж більше немає, юний муриде. Море. Усе з’їло море. І Золотої Колиски вже немає. Тепер ти розумієш, що єдиний шлях — вижити й дочекатися очищення? І це можливо зробити тільки тут.
Кемаля-шейха дрібно затрясло.
Цятки-кришталики тривожно замиготіли. Сині губи засмикалися.
— Ти знайдеш новий сенс у Кара-Тобе. Ти і твої друзі. Знаєш, що найсмішніше, хлопчику? — Кемаль-шейх нахилився ще нижче. Бекир подумав, що він зараз гепнеться з ліжка. Але старий вчепився в його плече й п’яно зашепотів: — Коли Азіз-баба показав мені майбутнє, то там були й ви. Ти й дівчинка. Ви були прекрасними, зміненими, як вогонь і життя. З богами не сперечаються. Ти все одно вип’єш Води Життя. — Кемаль-шейх поплескав хлопця по плечу.
— Ніколи, — прохрипів Бекир. Горло душили ридання. — Навіть якщо Азіз-баба — зрадник, а Ак-Шеїх зруйнований, ми тут не залишимося. Я хочу побачити Чорну Корову.
Кемаль-шейх дивився вже кудись у підлогу. Його очі знову стали порожніми.
— Ти не зрозумів, хлопчику. З Кара-Тобе неможливо піти, доки я цього не дозволю. А я кажу: ти залишишся тут. Дівчинка в Джаніке-ханум. Я скажу, щоб тебе провели.
За кілька годин до Бекира зайшов обпалений і відвів його до будинку Джаніке-ханум.
— З тобою все добре? — Очі Ніязі горіли від захвату, наче Бекир і не зникав на всю ніч.
Бекира розривало від бажання звинуватити Ніязі в тому, що він його покинув, і заразом поділитися болем про Ак-Шеїх.
— Де Чорна Корова? — запитав Бекир.
— У домі. Кемаль-шейх сказав, що ти прийдеш, — кинув йому в спину Ніязі. Бекирштовхнув двері.Обпалений ішовзаним.
— Кемаль-шейх сказав, що я зможу її побачити. Про тебе не йшлося.
Обпалений гидко посміхнувся, але зупинився й залишився за дверима.
Бекир очікував знайти Чорну Корову прикутою до ліжка. Він подумки готувався до того, що після контакту з чистим суєром вона вкрилася лускою чи страшними виразками. Але дівчинка сиділа перед оджаком і з подивом дивилася на власні руки. У хаті стояв запах диму й спаленого волосся. Від порядку, який так старанно підтримувала Джаніке-ханум, не залишилося й сліду. Біля грубки чорнів відбиток, наче хтось запустив у стіну жмутом розпеченого вугілля. На згорнутому килимі тліла діра. На підлозі валялися биті черепки, а полиця висіла на одному гвіздку. Над нею в сітці тріщин чорніла вм’ятина завбільшки з голову дитини.