«Люсьчині гени. Генеральська дочка, а син — імбецил. Шістнадцять, а все за мамчину цицьку тримається. А я в його віці вже з Кіммерику білих вибивав», — ліниво подумав Сєров. Мимовільно сплив спогад, як вони з Гєрманією вдерлися до печери, де народжувала кіммеринка, і як потім він розрядив у неї обойму.
Він харкнув кислою слиною і скривився, згадавши про вчорашню горілку.
Половина особового складу ще вибльовувала звільнення Кіммерика. Інша німців і в очі не бачила. Але офіцери й бійці НКВС-НКДБ не для того. Вони ловили внутрішнього ворога, потвор, що маскувалися під мирне населення, а насправді прагнули повалити величний лад нового бога.
«Стрелити дитину хіба кожен може? — міркував він, дістаючи портсигар.
— А Лєканя Сєров може. Ворог народу не має віку чи статі. Лише вирок від Двобога».
Лєканя подивився на дружину й сина. Шейтан би дер їх сюди перти, але вибір був невеликий. Пташка донесла, що головний СМЕРШевець Абакумов уже точить на нього зуб. А родина — завжди найслабша ланка. І не те щоб Люськи шкода, батя її давно напросився, але свого віддавати не хотілося. Сєров розмріявся, як скине тут родину, подалі від кремлівських зірок. І навідуватиметься відпочивати від кривавих трудів праведних на благо Двобога.
А тут — краса, воля, море недалеко. Ще й свій дім, чесно переданий Зоргушкою.
Сєров тріумфально набрав повні легені перепеченого повітря і зайшовся кашлем.
— Бляць, до цієї духоти теж доведеться звикати. Куди їдеш, Мазєнін? Тобі повилазило? Табличку не бачиш? Нам на Ак-Шеїх.
— Я Мазайло, товаришу комісар, — пробурмотів водій і звернув на ґрунтівку.
— Один собачий відросток. — Сєров натягнув на лоба кашкета й поклав руку на парабелум. — Зупинишся, як побачиш найкращий будинок у тій дірі.
Сєров насупив носа. Операція тривала лише добу. У Сімферополі вже формувалися ешелони, на стіл Берії поклали перші доповідні про кількість, яку вже депортували з півострова, а цих наче хтось попередив. Ак-Шеїх вимер.
Тільки покинуті собаки та замкнені в загонах вівці наповнювали повітря тривожними звуками.
— Розосередилися. Як у 33-му в селах куркулів, шукати всюди, — наказав Сєров. У ніздрях залоскотало. Він упізнав запах. Це смердів страх, а отже, кіммеринці були на місці. Сєров вийшов із машини. Халупи, вапнякові паркани, розвішені на палюгах шкури, — тут усе наче застигло в минулому сторіччі.
Раптом він відчув на собі чужий погляд. За покрученим саксаулом ховався хлопчик п’яти-шести років. Чорні очі обпекли.
— Альо, чорнявий! Не бійся. Де всі?
Хлопчик кліпнув великими, як дві сливи, очима, і шмигнув до сусідського подвір’я. Сєров побіг за ним. «Вілліс» покотився слідом. Сєров зазирнув за паркан. На порозі великого, вимазаного білою глиною будинку сиділо двоє: дівчинка років десяти й уже бачений ним хлопчик. Сестра смішила брата найдавнішою у світі грою — затуляла руками обличчя, а потім відривала долоні й робила «ку-ку». Дівчинка зауважила чужого й обернулася. Вона мала різнокольорові очі — каро-зелене та синє. Дівчинка знову затулила обличчя, а коли прибрала долоні, Сєров ледь не зойкнув. На місці дитячого личка він побачив темряву — густе безкінечне провалля. Омана тривала лише мить. Сєров вийняв зброю й жестом наказав підійти водієві. Люська із сином мали залишатися на місці.
— Шефіко, йди додому! — з будинку вийшов чоловік.
Йому не було й тридцяти. Слабке підборіддя ледь засіяло чорне волосся.
Його очі були широко розплющені, великі губи тремтіли. У руці бовталася нагайка, сорочка просякла потом. За ним вибігла перелякана жінка. — Аліє, сховай дочку й не виходьте, — наказав кіммеринець дружині.
Молодиця щось прошепотіла дочці. Дівчинка не ворухнулася. Хлопчик сховав обличчя в спідницю матері.
У селі застукотіли двері. Десь заплакало немовля. Завили пси. Жалібно, наче перед грозою, замекали вівці. Усі ці звуки долинали до Сєрова немов крізь товщу води. У своєму листі Зоргушка попросив про просте, про дрібницю: про знищення кількох кіммеринців. Можна було б не бруднити рук. Коли переміщують тисячі голів, хіба за кількома додивишся? Сєров так собі й думав: замість вбивати, просто закине у найбруднішу теплушку, а там вже — воля Двобога і наглядача. Шансів доїхати до кінцевої катма. Нове місце хотілося отримати чистим, щоб потім не відмивати від крові. Але, здається, він таки виконає прохання давнього друга. Цього хотів і Двобог. Сєров ступив на подвір’я і закляк. Він знав, що Двобог говорить знаками, надсилає одкровення прислужникам і дуже рідко кричить. А тепер Двобог волав.