На ґанку з’явилася стара. Її щоки перерізували глибокі зморшки. На правій руці ледь помітно виступало кругле тату зі змієногою жінкою в центрі. Стара подивилася на дітей, потім на кіммеринця, наче Сєрова тут і не було.
— Номане, з долею неможливо боротися. Твій батько знав, що вони прийдуть. Одного разу тебе порятувала Албасти. Другого шансу не буде. Треба йти.
Вулицею йшла група бійців. Сєров зробив знак, щоб вони зупинилися.
Перед очима постала давно забута сцена в печері. Жінка в муках народжує сина.
Його забирає потвора, а потім уже мертва мати нападає на двох підлітків.
Парабелум став важким, наче налився кров’ю.
— Номане? — солодко протягнув Сєров. Зов Двобога став як ніколи гучним. — Як ти вижив? Кажу, як вижив, пришелепкуватий, тебе ж потвора забрала? — Він розтягнув губи в посмішці, ніби зустрів давнього знайомого. І з подиву аж зсунув кашкета на маківку. — Мій друг юності Герман Зорг про тебе написав, а я не повірив. Але тепер один хєр. Зорг сказав вас винищити на корню.
Щоб і духу не було! І я з радістю виконаю прохання.
Сєров звів запобіжник і випростав руку. Цей жест він любив найбільше, наче доторк до холодного металу вливав у нього силу Двобога.
Хлопчик на ґанку тихо завив. Дівчинка залишилася незворушною.
— Я можу виконати вирок тут і зараз. Ця земля вже не належить кіммеринцям. Так повелів Двобог. Лишитися можуть тільки мертві! — Сєров підвищив голос так, щоб було чутно на сусідніх подвір’ях. — Але сьогодні я добрий. Дам останній шанс. Спершу ми поговоримо, і ти переконаєш мене, чому я маю зберегти життя твоїм цуцикам.
Сєров наказав відвести жінок і дітей до деревця, що виросло з фундаменту на розі будинку. Сєров подивився на «Вілліс». Спершу думав його відіслати, але потім вирішив: нехай дивляться, якою ціною батя заробляє їм світле майбутнє.
Люська з цікавістю розглядала будинок. Для неї він уже був порожній. Валька втупив очі в кіммерицьку дівчинку.
— Підійди ближче. — Сєров махнув парабелумом до Номана Герая. У нього забрали нагайку й штовхнули до комісара. — Мазепенко, тягни з машини мою поклажу.
Водій покірно зачимчикував до «Вілліса», хоч і пробуркотів, що комісар знову наплутав із його прізвищем. За мить біля ніг Сєрова він поклав заколочений дерев’яний ящик.
— Відкривай.
Водій розгублено покрутив головою. Про кліщі він і не подумав. Потім помацав кишені й витяг складаний ножик.
— Мазепенко, а ти часом не з кіммеринців? — хмикнув Сєров, спостерігаючи за недолугими спробами помічника відкрити ящик, і навіть підморгнув Номану. — Знаєш, що там?
Кіммеринець похитав головою. Нарешті Мазайло впорався з цвяхами й витяг із ящика дерев’яну колиску. Точніше, те, що від неї залишилося.
Під час навчання у військовій академії Сєров спробував показати цінну контрибуцію місцевій професурі. Але вошива інтелігенція і після революції залишилася контрою. Більшість сказала, що це «скіфський період з пізнішим оздобленням ханської доби»; «передайте до музею», — радили вони. «Нічого надзвичайного», — сказав один козлобородий. «Це колиска, яку, за легендою, Діва подарувала Кіммерику. Той, хто нею володіє, володіє Кіммериком», — сказав найрозумніший. Але додав, що то все казки без жодного практичного застосування, і порадив переплавити золоте оздоблення. «Двобог не любить інших богів». Сєров так і вчинив. Стару бронзу залишив, а от із золота зробив собі коронку та кульчики Люсьці. Уже думав і колиску викинути, але отримав листа від Зоргуші. А той слів на вітер не кидав. Дуже цікавився артефактом. Усе питав, чи досі він у Сєрова. Лєканя, звісно, збрехав, що дорога родина загубила його під час евакуації. Але ж недаремно Зоргушка цікавився.
— То що, впізнаєш? — повторив Сєров, указавши на колиску.
Це була коробка з напівкруглими ніжками, щоб зручніше колихати. Бильця з’єднувала перекладина, за яку мати могла б переносити ліжечко. У заглибленні мав лежати матрац чи догма — перший рушник, у який загортали новонародженого. От тільки ця колиска ніколи не знала ваги дитячого тіла. Вона була темною від старості, і лише залізні зірки, вкриті червоною емаллю, палали на боках, наче незагоєні рани. Зірки Лєканя вліпив напередодні поїздки в Кіммерик, як символ того, що тепер ця земля належить йому.
Очі кіммеринця розширилися. Губи заворушилися в шепоті. Він простягнув руки, наче хотів торкнутися реліквії свого народу.
— Впізнаєш? Це було вирито неподалік від вашого села. Я думаю ще копнути, коли сюди переберуся. Кажуть, у могильнику багато лишилося. Але поки про це, — Сєров показав на колиску. — Зможеш полагодити — виживеш. І твої залишаться живі. Навіть Зоргуша не дізнається. Поїдете собі на місця поселення, як люди. Слово за вас замовлю. А слово заступника комісара держбезпеки дорого коштує. Не зможеш — тут вам і амінь. Чесна угода, як гадаєш? То як, домовилися? Зробиш так, щоб ця штуковина ожила й дала мені владу? — посміхнувся Сєров, сам особливо не вірячи в те, що говорить. Але спробувати було варто. Не даремно ж Зоргуша-голова стільки розпитував про цей мотлох.