— Ви не зможете тримати мене в цій келії вічно! Так я точно ніколи не дізнаюся, який дар отримав від суєру. Чорна Корова змогла опанувати вогонь тільки тоді, коли ми з нею поговорили.
Але все було марно. Шаман вийшов і зачинив за собою двері, у замку повернувся ключ. Бекир обхопив голову руками. Він випив суєр і отримав бажані відповіді, але це було ще гірше, ніж невідомість. Ма жива, але вона в руках тих, кого так довго ненавиділа. А він — глибоко під землею без жодного шансу вибратися.
Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх таки його випустив. Наступного дня, коли Бекир без будь-якої надії буцнув двері, вони зі скрипом відчинилися.
Кемаль-шейха в печерах не було. Надворі до Бекира причепився обпечений Карасевда. Він не підходив близько, але й не ховався, наче говорив: «Утекти з Кара-Тобе неможливо».
Бекир повернув до Джаніке-ханум, мимоволі втягуючи в груди солодке вологе повітря. Пахло травою, квітами, перестиглими плодами й тваринами в загонах. У задумі він зірвав червоний листок із дерева з жовтими плодами, що так сподобалися Чорній Корові. Листочок нагадував серце й пахнув так само, як і жовтогарячі фрукти. Бекир поклав його до кишені й подумав, що Кара-Тобе могло прогодувати набагато більше, ніж зараз. Він подумав про дім і солону бору на сніданок, про обід та вечерю. Ті, хто вижив, після загибелі Ак-Шеїх могли б знайти прихисток тут, і однаково всім би вистачило їжі. Він досі сподівався, що хтось вижив.
Бекир трусонув головою, відганяючи спокусливі думки, обійшов будинок Джаніке-ханум і попрямував до вигону тулпарів. Він сподівався, що обпечений не запитає про його маршрут. Карасевда прискорив крок.
— Я шукаю друзів, — ще з дороги прокричав Бекир.
На його щастя, Болбочан був у таборі армійців. Поряд стояв Шипохвіст, як звали слизького засоленого з шипом морського кота на голові, і Сейдамет — армієць із залізною короною, що росла з голови. Інші прилагоджували до тварин великі дорожні мішки. Були тут і новонавернені буюки.
— Дивіться, хто йде! Ми завтра вирушаємо. Думав, уже й не побачимося.
Що тобі подарувала Вода Життя, солодке м’ясо? — Болбочан підняв руку у вітальному жесті й широко, на всі зуби, усміхнувся. У серці Бекира запалала надія. — Покинічого.
— Хм. А селищем повзуть чутки, немов твоя подруга перетворилася на ходячу атеш-траву. Ти ні?
Бекир заперечно похитав головою.
— Бум — і все палає. От би побачити, але Джаніке-ханум до неї нікого не пускає, навіть мене. — Бей Армії потвор підморгнув здоровим оком.
— Навіть вас? — не зрозумів Бекир.
Болбочан подивився на Бекира, потім на обпеченого й відштовхнув хлопця вбік. Сейдамет і Шипохвіст, наче за командою, загородили їх від підручного Кемаля-шейха.
— Узагалі тут не дозволяється, щоб місцева жінка з чужим чоловіком… — Болбочан нахилився до Бекира. — У Кемаля-шейха якась своя ідея чистоти крові.
А вона щось казала про мене? Твої ж у неї живуть?
— Та-ак, — невпевнено протягнув Бекир. — Я б вам розказав, але без нього. — Розумне солодке м’ясо. Пішли прогуляємося. А ти, Карасевдо, можеш наглянути за моїми хлопцями. Вони якраз вантажать дари Кара-Тобе. Щоб не схопили зайвого.
— Дари? Данина! — пхикнув обпечений.
— Це гниле м'ясо, Карасевда, витяг жереб. Але засцяв до нас приєднатися і став рабом Кемаля-шейха. Старий таке любить, — сказав армієць, коли вони відішли подалі. Говорячи про Джаніке-ханум та кепкуючи з дивних звичаїв Кара-Тобе, вони підійшли до прямовисної скелі за пасовищем тулпарів. На відміну від інших стін Кара-Тобе, вона здавалася майже рівною й неприступною. Яскраві клаптики та фрукти, залишені на камінцях, свідчили про межу селища. Це був священний удж.
Кордон між цивілізацією й безкінечними темними коридорами — розколинами в крихкій породі. Саме в них за спроби втечі знайшли Тимура-кертіна.
— Коли ви затягли нас сюди, то знали, що назад дороги не буде? Кемаль-шейх хоче, щоб ми залишилися.
— Його можна зрозуміти. Ви незмінені. На таких, як ви, Вода Життя діє по-особливому. За дар, що дістався Чорній Корові, кожен армієць заплатив би половиною життя. — Болбочан витер пальці об одяг. Тепер він говорив серйозно, наче забув жарти про Джаніке-ханум. «А може, теж їх використав як привід без зайвих вух поговорити», — подумав Бекир.
— Ви мали мене попередити. — Бекир збирався говорити інше, але слова так і лізли назовні.
— А може, віддати вас бурі? — Вуса Болбочана загрозливо підстрибнули.
— Та й куди тобі йти? Ак-Шеїх зруйновано.
— Я знаю, що моя мама жива.
— І в руках Белокуна. А з Матері Вітрів іще ніхто не повертався. — Болбочан нахилився нижче. Вуса-пружини подряпали щоку Бекира. У голосі армійця несподівано з’явилася теплота. — Впізнаю цей погляд. У твоїх словах, солодке м’ясо, ненависть до Старших Братів. Ти став би хорошим армійцем. Не те, що ці, — залізновусий кивнув на новобранців. — Але цього не буде. Кемаль-шейх тебе не відпустить. Навіть якщо в тобі ніколи не прокинеться дар Води Життя. Ти навіть буюком стати не зможеш. І повір, це не так і мало. Кара-Тобе — його місто. Тут його правила. В Армії потвор із Кемалем-шейхом є домовленості. Він допомагає нам, а ми не ліземо в його справи й не зловживаємо гостинністю. Дешт любить чесних, ти ж це знаєш?