— І тому в Дешті постійно брешуть. Болбочан — це ж навіть не ваше справжнє ім’я. Джаніке-ханум розказала.
— Не моє, — погодився армієць і дістав із кишені кисет із юшаном. — Дуже давно був такий полковник. Приходив сюди шукати Золоту Колиску.
Кажуть, вона йому навіть далася, він на якийсь час заволодів Кіммериком. Що?
— Болбочан наїжачився у відповідь на скептично підняті брови Бекира. — Не брехня. Солодка легенда.
— А я збрехав Кемалю-шейху.
— Щодо дару Води Життя? Бог Спалахів подарував тобі якусь небачену могутність?
— Можна сказати й так. Він показав, як знайти Золоту Колиску — наймогутнішу зброю в Дешті, що назавжди знищить Старших Братів.
На мить, поки Болбочан уважно вдивлявся в очі Бекира, усі пружини на його обличчі завмерли, а потім застрибали з новою силою, наче полковник вирішив, що хлопцю можна довіряти.
— Хтось іще про це знає?
— Тільки ви й мої друзі. Ви маєте нам допомогти.
— Ти ще нічого мені не сказав, солодке м’ясо. Викладай.
— На поверхні. Коли ви нас виведете.
— У Дешті ж постійно брешуть. Важко вірити тому, хто так сказав. — Від посмішки Болбочана Бекиру стало моторошно.
— Я розкажу на поверхні. — Він плюнув на руку й простягнув її армійцю, сподіваючись, що клятва на воді однаково сильна для всіх засолених.
— З одного боку, домовленість із Кемалем-шейхом, з іншого, — Золота Колиска? — Болбочан не поспішав подати руку у відповідь. — З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш й незмінений. Згода. — І швидше, ніж Бекир усвідомив загрозу останньої фрази, справу було залагоджено.
Болбочан плюнув на руку й накрив його долоню.
Бекір вирішив: хай би чим закінчилася угода, він подумає про це на поверхні.
— Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! — Ніязі настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком і гралася вогнем.
— Ма жива, я не можу тут залишатися.
— Ти не можеш, — Ніязі зробив акцент на «ти», — але хочеш, щоб ми всі пішли. Ти сказав, що для Кемаля-шейха Чорна Корова — лише зброя, але й Армія потвор захоче її використати.
— Раптом що — я не проти повоювати, — подала голос Чорна Корова.
Ніязі закотив очі.
— До того ж це капець як небезпечно. Чи ти думаєш, Кемаль-шейх просто так відпустить таке цінне м’ясо?
— У цьому весь ти, Ніязі: тобі аби не влізти в бійку, — сказав Бекир. — Першим у разі небезпеки завжди рятуєш себе.
На мить запанувала тиша. Стало чутно, як тріскотить вогонь. Ніязі підвівся.
Його тінь стрибнула на стіну.
— Бо я не такий, як ти, незмінений, і не пуляю вогнем, як вона! Навіть дід вважав тебе, а не мене своїм учнем.
— Ти можеш лишитися тут, тебе ніхто не тягне.
Чорна Корова здивовано обернулася. Бекир не підвів очей. Ніязі затамував подих, наче от-от вибухне від обурення, стиснув кулачки й вибіг із будинку.
— Даремно ти так. Він не відходив від мене, коли я лежала після Води Життя. Ніязі, звісно, дуринда й трухло, але вважає тебе своєю родиною. Батько казав, родина — це найважливіше. — Дівчинка на мить замислилася, наче згадуючи, коли і як були сказані ці слова, а потім осідлала свого улюбленого коника: — А знаєш, як батько мене любив? Дуже. Навіть уві сні прийшов, щоб дати вкрай важливе доручення. Я тобі вже про нього розказувала?
— Щонайменше сто разів. Він наказав, щоб ти віднесла тумар із посланням Бога Спалахів Белокуну.
— Точно! — Чорна Корова широко всміхнулася.
— Уявляєш, до самого Белокуна? — Вона знову простягнула руку до оджака, щоб засунути у вогонь. Після Води Життя її шкіра стала невразливою для полум’я. Але цього разу різко забрала назад. — Ай! Уявлення не маю, коли ці штуки працюють, а коли ні.
— Боляче? — Бекир схопив долоню Чорної Корови й дмухнув на опік.
Дівчинка хитро примружилася. — Що? Ма так робила. У мене десь є її мазь. — Бекир прибрав руку й удав, що трусить кишені. Його щоки палали. «Дурень, нащо я схопив її за руку?»