— І мені наснився батько. Це він сказав, що мама жива. Але, знаєш, його рис я так і не побачив, хоча часто дивлюся на його фото, що вкрав у Ма. — Бекир винувато всміхнувся.
— Покажеш?
— Не зараз. Краще повторімо, що ми робитимемо завтра. Я десь маю камедь. Згодиться як клей.
Бекир знову понишпорив у кишенях. В одній намацав щось гладеньке й прохолодне. Це був листочок із дерева кайси, про який він зовсім забув. Листок не зав’яв. Більше того, з черешка відросли кілька корінців.
— Хочеш посадити його на поверхні? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова.
— Ні, ти що? Там він не виживе. Я читав, що листку треба кілька днів у воді, щоб пустити коріння, а цей пустив його в кишені. Це все клімат Кара-Тобе.
— Можливо, — замислилася дівчинка, розглядаючи листочок. — Це від кайси. От би ця смакота прижилася нагорі. Ніязі просто шаленіє від її плодів.
Бекир відвернувся, наче й не почув імені друга. Його вже почало діймати сумління за те, що накинувся на Ніязі. Але не міг же він зізнатися в цьому Чорній Корові.
Дівчинка віддала йому листочок і несподівано запитала:
— А нагадай, нащо нам клей?
— Уф, ти взагалі мене слухала? — усміхнувся Бекир. Чорна Корова мала дар вчасно змінювати тему. — Нумо ще раз. Ти попросишся ночувати в Джаніке-ханум. Ти улюблениця Кемаля-шейха, він дозволить. Мені він не довіряє, отож залишить у себе. Далі справа за ханум.
— Швидше-швидше! — гарячково прошепотіла Джаніке-ханум, намагаючись витрясти з Бекира сон.
Хлопець побачив кам’яні стіни, зображення Бога Спалахів і нарешті впізнав келію в печерах Кемаля-шейха. Як він і передбачав, шаман змусив його ночувати у своїх покоях. Бекир потер лису маківку й з подивом відчув щетину під пальцями. Волосся, якого він нікого не мав, раптом почало рости.
— Кемаль-шейх нарешті вклався, — зашепотіла ханум. — О, бідна моя голова, я думала, цього ніколи не станеться. Довелося всипати сон-траву.
Сподіваюся, не переборщила. Зараз до мене.
Разом вони скрутили на матраці, де спав Бекир, подобу людської фігури, а потім вибігли з печер і попрямували до будинку Джаніке-ханум.
У її хатині було не проштовхнутися. Сейдамет заштовхував до рота янтихи.
Його губи та щоки блищали від олії, наче він хотів наїстися перед подорожжю в Дешт. Залізні зуби весело вишкірилися, коли він побачив господиню з Бекиром.
Болбочан розвалився на подушках, спостерігаючи за перетворенням дітей. Бекир із полегшенням видихнув, коли зауважив Ніязі.
— Тобі личить, — усе, що зміг придумати Бекир.
Хлопчик-лисеня звів на нього темні гострі очка.
— А ти схожий на їжака. Як це в тебе відросло волосся?
— Дар Води Життя, я забажав стати найкрутішою істотою в Дешті.
— Ким же? — мордочка Ніязі витягнулася.
— Степовим лисом, — улесливо всміхнувся Бекир. — Але Бог Спалахів любить тебе дужче, тому віддав тобі все хутро, а мені лише трохи засіяв голову.
— Бекир провів рукою по короткому волоссю, а потім легенько штовхнув Ніязі в плече. — Я радий, що ти вирішив піти.
— Ак дост кара кунь ичюн — «білий друг для чорного дня», — повторив улюблену приказку Азіза-баби Ніязі. — Я в шоці від того, що ти міг подумати, буцім я не піду. Куджу.
— Хай що б ти казав про діда, ти друга людина після Азіза-баби, яка знає стільки приказок і безглуздих казок.
— Бекире, твоя черга, — покликала Джаніке-ханум.
Приготування скінчили за годину. Кемаль-шейх планував вивести загін Болбочана під час ранкового намазу, поки всі будуть у домі молитви.
Болбочан обережно відсунув фіранку, перевіряючи, чи ніхто не чатує біля будинку.
— Треба поспішати.
— Не підганяй мене, чоловіче, — шикнула Джаніке-ханум і боляче вколола Бекира голкою. — А то й тобі щось пришию.
— У мене там усе добре, повір. — Армієць хвацько підкрутив залізний вус і підморгнув жінці.
У двері несподівано постукали. Болбочан знаками наказав мовчати, підняв із підлоги довгу дерев’яну пітекурек, якою Джаніке-ханум вкладала хліб до печі, і сховався за дверима. Сейдамет зайшов за ширму, де вночі спала господиня, а вдень зберігалися матраци-міндери. Туди ж відправили Чорну Корову. Бекиру з Ніязі довелося сховатися в купі скиданих на підлогу подушок. Джаніке-ханум осмикнула килим, що застилав вікно від вічного сяйва Учан-Су. Поправила хустку й кинулася до дверей.
— Ти чого так рано? — пробуркотіла Джаніке-ханум, демонстративно протираючи очі. Зі свого сховку Бекир бачив, як напружилася тінь Болбочана.