До хати забігла огрядна захекана жінка в яскравому тюрбані. Довгі коси-змії вдарили об спину й закружляли в такт її рухам. Жінка нишпорила очима.
Зміїні голови робили так само, від чого здавалося, що жінка плаває в морі. У Бекира перехопило подих і засвербіло в носі. Подушки пахли пилом і нечесаною вовною. Він боявся поворухнутися або чхнути.
— Кемаль-шейх наказав дізнатися, як дівчинка, — промовила жінка.
— Спить. Спала. — Джаніке-ханум кивнула в бік ширми й заходилася розпалювати оджак. Схопила джезву, дорогою підібрала ще кілька подушок і жбурнула на купу, де ховалися хлопчики. Очі Болбочана блищали. Якби змієкоса жінка лише на пів тулуба розвернулася, її не оминула б зустріч із палицею. Жінка вже потягнулася до ширми, коли з ніші почувся слабкий голос Чорної Корови.
— Тітонько Джаніке-ханум, хто там? Мені щось недобре, тітонько. Я ще полежу.
— Лежи-лежи, моя кізонько. — Джаніке-ханум підскочила до ширми й перехопила руку змієкосої. — Кемаль-шейх сказав її не чіпати. Вона ще бачить сни Бога Спалахів, — просипіла жінка. — Усе з нею добре, Таїсіє. Чи ти хочеш, щоб через твого довгого носа їй стало гірше?
Таїсія злякано похитала головою і скривила товсті губи. Змії, наче хмара пилу, здійнялися в повітря й опали.
— Той, другий, хлопчик теж спить, — кивнула вона. — Пробач, Джаніке-ханум. Страшенна колотнеча. Спершу заспав Кемаль-шейх. Потім розкричався.
Наказав усе перевірити до ранкової молитви. — Таїсія взяла з таці шматочок зацукреного молока кхатти-шекер. — Тепер-от Болбочана шукають. Сьогодні ж Армія потвор виходить. Мій Карасевда з вечора сам не свій.
Кемаль-шейх довірив йому провести молитву. — Жінка з погордою задерла носа. «Я мав би відразу здогадатися, що вона дружина обпаленого», — подумав Бекир.
— Не всім жінкам випала така честь, Таїсіє-ханум.
— І не кажи! — Змієкоса навіть не зауважила отрути в голосі Джаніке-ханум. — Жінки в Кара-Тобе наче подуріли. Учора Маліка заявила, що баліг — поганий ритуал. Каже, ми маємо дозволити дітям виходити назовні, коли вони схочуть. Навіть дівчатам! Уявляєш? А Таша! Уже всілася коло входу до мертвого міста й голосить. Хоче востаннє провести сина. Навіть не збирається на ранкову молитву. З нею Зарічанська й Тюльпан-мама. Наче це щось змінить.
Нехай ці бугаї хоч десь послужать, якщо не хочуть бути хорошими чоловіками.
Ох і отримають вони від Кемаля-шейха! — Таїсія надула губи й потяглася до наступного шматочка. — Ти знаєш, він же може попросити в Бога Спалахів для них іще одного випробування Водою Життя. З їхніми гріхами вони його просто не витримають.
Джаніке-ханум зблідла, її очі грізно блиснули.
— Не всім народжувати дочок, Таїсіє-ханум. — Господиня потягла до себе тацю. — Ти запізнишся на молитву. І ми теж. А я ще маю приготувати сніданок.
Нас же тепер двоє.
Таїсія кивнула, наче почула найвагоміший аргумент.
— Ебет. Нехай береже вас Бог Спалахів, — сказала змієкоса й вийшла за двері.Одночасно з кількох кутків почувся голосний видих. Бекир чхнув, а Сейдамет випав із-за ширми.
— Тупа курка, — просипіла Джаніке-ханум.
— З нею будуть проблеми? — запитав Болбочан.
— У неї п’ятеро дочок від першого чоловіка. І всі на нашому боці. Їй доведеться обирати: Карасевда чи діти, — Джаніке-ханум усміхнулася.
— Ви маєте піти з нами. Інакше вам дістанеться від Кемаля-шейха, — сказав Бекир і подивився на жінку, а потім на Болбочана. У живому оці залізноголового спалахнула надія, але чоловік промовчав.
— Не бійся за мене. — Джаніке-ханум поклала руку на плече Бекира. — Кемаль-шейх недооцінює жінок Кара-Тобе. Думає, ми цінні лише тим, що народжуємо, але ми не тільки народжуємо, а й виховуємо.
— Атеш-трава, — Болбочан вклав до руки жінки мішечок. — Росте лише нагорі. Раптом щось піде не так.
Джаніке-ханум усміхнулася і притиснула руку до грудей, потім поправила вбрання Чорної Корови, проказала благословення і торкнулася холодними губами кожного з дітей.
— Думаю, Джаніке-ханум крутіша за королеву амазонок, — уже надворі промовив Сейдамет.
Болбочан нагородив його важким поглядом.
— Ходімо. Що довше Кемаль-шейх буде з нами, то більше часу ми виграємо для жінок, аби щось змінити в цьому грьобаному джанаті.
За кілька хвилин вони були біля входу до міста мертвих. Там уже стояли Кемаль-шейх, Майстер Ключів та собакорилий із тулпароголовим. Від вигляду останніх Бекира пересмикнуло. Поряд заспокоювала тулпарів решта загону Болбочана на чолі з обмащеним слизом Шипохвостом. Тварини нервово переминалися з лапи на лапу й видавали хрипкі гортанні звуки. Біля пролому в скелі сиділи три жінки. Їхні голови були посипані попелом і кною, вони голосно завивали й ритуально дерли на собі волосся, як на смерть проводжаючи синів-буюків, що сьогодні мали залишити Кара-Тобе. Бекир намагався зберігати спокій.