Зараз його б не впізнала навіть Ма. Джаніке-ханум наклеїла на його руки й обличчя хутро. Решту тіла ховали суцільний костюм для виходу назовні та маска від пилу. Одяг і грим змінили до невпізнаваності Ніязі та Чорну Корову. Але, незважаючи на ретельне маскування, у Бекира стиснуло серце, коли вони наблизилися до матерів, що прийшли попрощатися із синами, які мали назавжди вийти в Дешт. Хіба та, яка народила, здатна сплутати з кимось іншим власне дитя? Він інстинктивно підняв плечі, наче намагався сховатися від повних відчаю поглядів.
Бекир сподівався, що жінок попередили і плачі — лише акторство, інакше вони ризикують бути викритими ще на виході з Кара-Тобе. Він зловив погляд однієї з матерів і на мить забув дихати. Жінка зболеними, чорними від безнадії очима вивчала його обличчя — так дивляться лише востаннє, намагаючись запам’ятати кожну риску. Вона думала, що він її син. Мати несміливо простягнула руки й кинулася з останніми обіймами. Бекир відчув, як під наклеєним хутром нестерпно засвербіла шкіра. Вона точно злізе, коли його стисне «мати», і тоді їх викриють, і вони назавжди залишаться у Кара-Тобе.
Допомога прийшла з неочікуваного боку. Кемаль-шейх незадоволено підняв руки й потряс єсою. Він мав іще більш занедбаний, ніж завжди, вигляд.
Волосся збилося в ковтун, ковпак з’їхав, очі запали, а зморшки нагадували тріщини на висушеній землі. Руки в широких рукавах хірки здавалися худими й зневодненими, а бліді кришталики суєру ледь виднілися на попелястій шкірі.
— Йок-йок! — ще раз пригрозив жінкам Кемаль-шейх. Майстер Ключів шикнув на велетів-охоронців — і вони стали перед жінками, змушуючи матерів відступити.
— Вони вже наші, так звеліло Кара-Тобе, — підтакнув Болбочан і швидко пропустив дітей у кам’яний коридор.
Бекир уже хотів було з полегкістю видихнути, коли невеличка, вкрита рудим хутром жінка схопила Ніязі й заголосила. Бекир не міг розібрати слів, але й без того знав, що говорять матері під час прощання: благословляють, просять берегтися та не забувати рідних. В останні слова так багато хочеться вкласти, що вони перетворюються на безглуздий набір штампів. Але в нього з Ма не було й цього. «Приєднаюся до вас пізніше. А тепер ви маєте йти», — усе, що сказала йому мати на прощання. Бекир відчув вагу обручки на своїй шиї і потрусив головою, намагаючись відкинути думки про Ма. Поряд Ніязі щось прошепотів жінці, яка міцно стиснула його у своїх обіймах. Бекира кинуло в холодний піт.
Вони домовлялися мовчати. Голос може виказати сильніше за зовнішність.
Кемаль-шейх грубо штовхнув жінку в спину. Вона здивовано відсахнулася, але навіть не глянула на шамана, наче й не відчула удару. Її погляд прикипів до Ніязі. На подив Бекира, хлопчик-лисеня притулився затуленими маскою губами до руки матері й побіг у коридор. Жінка не поворухнулася навіть тоді, коли повз неї пройшов Кемаль-шейх, що замикав процесію. Бекир обернувся, до останнього очікуючи, що вона сіпне шамана чи іншим чином дасть знати, що впізнала в перевдягненому в її сина чужинця, але мати наче заклякла. Лише насамкінець, коли Бекира змусили йти далі, на обличчі жінки з’явилася тінь зловтішної посмішки, і та була спрямована в спину Кемаля-шейха.
Решту дороги армійці, їхній супровід та перевдягнені в буюків діти йшли в тиші. Після насиченого водою та запахами Кара-Тобе мертве місто здалося пусткою. Бекир зрозумів, що вони дійшли до підйомної шахти, коли потягло смородом падла. Він згадав скажений стрибок у невідоме, коли, рятуючись від суєрної бурі, вони спрямували тулпарів під землю. Вижити вдалося не всім. У пам’яті сплив останній зойк пораненого тулпара, коли Сейдамет перерізав страждальцю горло.
Кемаль-шейх зупинився біля залізних дверей, що вели до шахти, і зашепотів молитву, перебираючи намистини на чотках. У Кара-Тобе вірили, що Кемаль-шейх піднімав ліфт із підземного міста на поверхню за допомогою молитви, інші стверджували, що старий здатен творити дива; Джаніке-ханум вважала, що шаману вдається тримати зв’язок із поверхнею завдяки знанню механізмів.
Бекиру дуже хотілося дізнатися, як це відбувається насправді, натомість він, не зводячи очей, прошмигнув повз старого, а коли опинився в шахті, ледь стримав кашель і сніданок, що підступив до горла. У носа, вибиваючи сльози, вдарив сморід крові та гнилих тельбухів.