Болбочан і Бекир залишилися останніми.
— Ходімо з нами, — сказав сталевоголовий до Кемаля-шейха. — Кабіна не зрушить із місця — твої слова. Ходімо. — Болбочан простягнув руку старому, що втиснувся в куток кабіни. Кришталики зблідли. Тепер Кемаль-шейх здавався не молодшим за Азіза-бабу.
— Якщо така воля Всевишнього, я її прийму, — вишкірився старий і подивився на Бекира. — Ти лише бідне, задурене Азізом-бабою дитя. Те, що ти вважаєш порятунком Дешту, — смерть для всіх нас. І нехай той пихатий бурдюк не захотів учити мене справжньої мудрості чильтани, я все ж умію бачити. І я бачу! Смерть нам усім!
Старий похлинувся сміхом. Кабіна знову здригнулася. Болбочан з огидою востаннє глянув на шамана й підштовхнув Бекира до діри. Прироблені до стіни залізні перекладини-сходинки вивели на балкон, що по колу оперізував шахту.
Це була остання зупинка перед виходом. Металевий балкон був однолітком шахти. Колись він слугував аварійним прихистком для персоналу. А тепер нагадував брухт із Дешту. Іржа проїла всі деталі конструкції. У підлозі зяяли діри. Балкон заскрипів під вагою новоприбулих. Армійці втиснулися в стіну, обережно обходячи провалля. Бекир схопився за бильця і подивився вниз. З висоти шахта видавалася безкінечно глибокою роззявленою пащею величезного черва. Падіння з балкона означало певну смерть. Ніязі схопив його за руку і, відтягуючи від краю, і кивнув на армійців.
Болбочан знайшов залізні двері. Вони були зі згладженими кутами й добре припасовані до стіни, як на підводних човнах, що ховали в скелях на півдні Кіммерику до Спалахів. Засуви сходилися до вентиля в центрі дверей. Болбочан схопився за металеве коло й спробував його провернути. Попри всі зусилля, вентиль не піддався. Підключилися інші чоловіки.
— Може, якийсь магічно-механічний засув? — запитав Шипохвіст. — Кемаль-шейх тримає?
— Та ні. Минулого разу вони легко відчинилися.
Болбочан приклався до дверей. Луна рознесла глухий удар шахтою, балкон загрозливо заскрипів і затрясся. Вентиль навіть не зрушився. До бея приєдналися інші армійці. У кілька рук вони заходилися тягнути металеве коло, гупати в металеву поверхню та голосно пропонувати, що ще можна зробити з упертими дверима. Добірна лайка змусила Ніязі втиснутися в стіну. Бекир теж відступив.
Як він міг зарадити там, де кілька здорових чоловіків були цілковито безпорадні?
Він роззирнувся в пошуках Чорної Корови. Дівчинка сиділа біля шахти ліфта.
Вона обхопила коліна руками й схилила голову. Тьмяне світло загострило її риси, під очима темніли кола. Довге волосся, завжди таке важке й неслухняне, звисало тонкими безсилими пасмами.
— Ти як?
— Досі не знаю, як вони спалахнули. — Чорна Корова розгублено подивилася на власні руки. — Я потягнулася за Забувайком. Без нього погано.
Як ви витримуєте все пам’ятати?
Дівчинка безпомічно всміхнулася. Бекир не знайшов відповіді. Біль за втраченим — ось що варте забуття, але ким він буде без цього болю? Хай як би він страждав через розлуку з Ма та загибель Ак-Шеїх, він би не зміг їх забути.
Руку б віддав, щоб тримати в пам’яті кожен закуток дому, кожну найдрібнішу зморшку на обличчі матері. А ще — кожен постріл із рушниць Старших Братів.
Ненависть і любов — ось що дає сили рухатися далі.
— Зможеш допомогти? — Бекир показав на двері, з якими мучилися чоловіки.
— Вони набагато міцніші за пластикові, — із сумнівом сказала Чорна Корова, але вже за мить на її обличчі з’явився знайомий вираз. Нехай вона страждала через неможливість забутися, але досі залишалася тією самою невдалою жертвою, яка просто не вірить, що є обставини, сильніші за неї.
Чоловіки розступилися, коли діти підійшли. На обличчях читався побожний трепет. Болбочан звільнив простір перед дверима й підняв лампу.
Чорна Корова потерла долоні. Бекир побачив, як затремтіли її пальці. Губи дівчинки побіліли. Вона випростала руки перед собою, немов стискаючи повітря, і від напруги заскрипіла зубами. Забувайко заметушився на плечі в Ніязі. Якби він мав голос, то скиглив би. Але нічого не вийшло. Долоні Чорної Корови залишилися блідими. Вона кілька разів ними струснула, намагаючись змусити працювати, але полум’я не з’явилося.
— Гниле м’ясо! Та ці двері якісь зачаровані! — вибухнув Шипохвіст.
Сейдамет знову вдарив у вентиль. І наче у відповідь загув двигун.
— Це ліфт. Він спускається, — проказав Ніязі.