А дитина продовжувала страждати.
Намагаючись скинути перепону, Ма зусиллям волі розліпила очі й побачила, що її зап’ястки прив’язані до ліжка. За стіною справді плакала дитина, але це був не її син. Вона спробувала підвестися і відчула різкий біль у всьому тілі. Крізь напівпрозору лікарняну робу виднілися пов’язки. Судячи з бинтів, вибух уразив усе тіло. Ма почергово змусила скоротитися м’язи кінцівок, поворушила пальцями ніг. Кістки були цілі. Ма сподівалася, що внутрішні органи теж. Набагато дужче діймали нарости на лопатках. Їх уже ніхто не обрізав, і вони скористалися можливістю, щоб розростися. Кожен рух віддавав електричним струмом у хребет і руки. Ма покрутила головою, прагнучи струсити туман зі свідомості. Було важко зосередитися, наче тисячі думок, немов пил у суєрній бурі, наштовхувалися одна на одну. Вона згадала останні слова Тітки Вальки: «Це мемобомба. Не борися зі своєю пам’яттю». То було реальністю чи сном? У боксі, куди її поклали відразу після вибуху, вона зрідка приходила до тями, її повсякчас накачували знеболювальними, так що вона не завжди розрізняла межу між маренням та дійсністю, а проте останній схлип Тітки Вальки врізався у свідомість, немов та була листом, на якому вибили заповіт. Це було магією відьми чи її відчайдушним бажанням запам’ятати останні слова подруги.
Зрадниці, що шпигувала за мешканцями Ак-Шеїх для Старших Братів.
Подруги, що так часто їй допомагала.
Шпигунки ворога.
Матері, що відчайдушно прагнула полегшити страждання дітей.
Чи має право Ма її засуджувати? Чому вона так подумала? Чи справді в минулому Ма є злочин, якого не варто згадувати? «Не борися зі своєю пам’яттю».
Ма знову потрусила головою, змушуючи себе зосередитися на дитячому плачі. Кімната була знайомою. У таких комірках тримали дітей тоді, коли Мати Вітрів іще була на землі: голі стіни, вузьке ліжко, тумбочка, стілець, портрети Язика й Зорга в кутку, зашторене вікно під стелею. Вона наче знову опинилася там, звідки втекла багато років тому. І раптом Ма накрила страшна думка: а що, як вона так і не змогла втекти? Можливо, усі ці роки вона проспала на Матері Вітрів, як Талавір? І тепер її розбудив Белокун заради чергового експерименту? І життя в Дешті було тільки сном, вигадкою? А Бекир — лише мрією. Ма відчула укол болю. Скільки разів вона думала, що материнство не для неї, що їй бракує терпіння, любові, сил, щоб бути хорошою матір’ю. Іноді відчай ставав таким сильним, що вона думала про те, щоб покинути Бекира на турботливих тітоньок Ніязі, а самій податися на пошуки ліків за межі Ак-Шеїх. На пошуки чоловіка.
Але потім вдивлялася в сонне обличчя сина й тонула в ніжності. Це не могло бути сном.
Бекир був непроханим подарунком. Ма не пам’ятала, що передувало його зачаттю, але точно знала, що не хотіла бути матір’ю. У неї були інші цілі.
Спогади про них стер Дешт. І, може, це було на краще. Хай би що перед смертю казала Тітка Валька, з Ма залишилося найважливіше — Бекир, її син, те єдине, що мало значення. Ма смикнула пута й стиснула зуби від болю. Ліжко здригнулося. Дитина за стіною вискнула й замовкла. Жінку наче обдало холодною водою. Вона все ще Ма, а за стіною дитина. Намагаючись не стогнати від болю, вона промовила якомога лагідніше:
— Гей! Хай хто ти є, не бійся. Я тут.
У відповідь пролунав ледь чутний моторошний сміх. Ма покликала ще, але безрезультатно. Попри тонкі стіни, у коридорі теж було тихо, окрім звичних звуків: Станція скрипіла і кректала, десь працювали невидимі механізми, щось стукотіло та гриміло. Ма згадала, що перебуває в череві величезного мертвого підводного човна й укотре подивувалася, як Белокуну вдається тримати Мати Вітрів у повітрі. Станція Старших Братів була однією з найбільших загадок Дешту. Одного разу Армія потвор її спалила, але Мати Вітрів, наче фенікс, відродилася і здійнялася в небо так, що дехто із засолених увірував, що не обійшлося без втручання Бога Спалахів. Прислухаючись до шуму за тонкими стінами, відчуваючи, що під нею касаби повітря і земля, об яку так легко розбитися, Ма була майже готова повірити, що так і є, без божественного втручання не обійшлося, якби не одна заувага. Навіть у підточених Дештом спогадах жевріла впевненість, що якщо хтось і здатний тримати іржавий підводний човен у повітрі, то це Белокун.
З коридору долинули кроки. Дверна ручка провернулася, у щілині з’явилися металева таця й руки в рукавичках.
— Проки-инулася? — Ма побачила червону від юшану посмішку. — Ну-ну-ну, дорогенька, — проспівала жінка, закутана в хіджаб, — чого ти? Я питаю: чого? Не сіпайся. На тебе довелося перевести купу жил. Якщо шви розійдуться, так і зали-ишишся зі шрамами. Нега-арними. — Жінка поставила тацю на столик біля ліжка й поправила покривало на голові. На таці лежали шприц, наповнений рожевуватою рідиною, пачка пластирів і типовий набір для лікування ран у Дешті: кілька пластин бурої цистозіри, яку використовували для зупинення крові й загоєння шкіри, та ще банка зі смердючою маззю.