— Зустрівся з вашим джадалом, людолове. — Голос Талавіра не змінився, хоча тепер він говорив якось повільніше й спокійніше, наче людина, яку вже нічого не зможе здивувати.
— Ти бачив джадала? — захолено вигукнув Ніязі. Здається, він один не відчував напруження.
— Хто це іржаве м’ясо? — Болбочан із підозрою зіщулив живе око.
— Повноважний Старших Братів, — замість Талавіра відповів Саша Бідний. — Він розслідував в Ак-Шеїх смерть одного з Матері Вітрів.
— Старші Брати часто мруть, — ще з більшою недовірою хмикнув у вуса Болбочан. — Чому він вивів нас із бурі?
— А звичайна людська допомога вже нічого не варта? — Талавір потер скроню, наче його мучив головний біль. — Я літав над Дештом, дивлюся — внизу ви, а на обрії — буря. І я б не проти, щоб вас забрала сіль, але стало шкода дітей. — Знаємо ми, як Старші Брати допомагають! — потряс рукою Шипохвіст.
Йому явно бракувало списа з прив’язаним до навершя черепом. — Вирізають цілі села, забирають засолених на досліди. Чого з ним говорити? Пустити кров у славу Богу Спалахів — та й амінь.
— Йому не можна довіряти, — буркнув Сейдамет. Акинджиї промовчали, хоча по обличчях було видно, що вони згодні. Саша Бідний поглянув на Болбочана. У жовтих очах акинджия було приховане питання, а у вигині брів — пропозиція: «Якщо ти вб’єш Повноважного, я заплющу очі».
— Він наш друг! Він і до того допомагав, — ступив наперед Бекир.
Він очікував бодай тепер привернути до себе увагу Талавіра, але Повноважний не відірвав очей від беїв. А от Болбочан його почув. Армієць замислено підкрутив залізний вус.
— Літав над Дештом? З якого це дива Старший Брат літає над Дештом?
— Я вже не Старший Брат. — Талавір торкнувся золотої бляшки в лобі, темні очі загрозливо блиснули. — Суєр виїв із моєї крові Догмат Двобога. А якщо хочеш іще щось дізнатися, назвися, залізновусий. Ти не схожий на акинджия, але чомусь із людоловами?
— Твоє прохання справедливе, м’ясо в смітті, — погодився бей армійців.
— Я полковник Болбочан зі славної Армії потвор. Я супроводжував оцих дітей, допоки Саша Бідний не заявив на них свої права.
— Хіба діти — тварини, щоб за них сперечатися? — Талавір подивився на Чорну Корову й Ніязі і знову наче не помітив Бекира. — Вони самі мають вирішити.
— Гей-гей, — захрипів Саша Бідний, наче його легені були міхами в кузні.
— Це моє слово й твоє, армійцю. До чого тут чужинець? Хай навіть сорок разів скаже, що він не Старший Брат. Я йому не вірю. Один раз Старший Брат — на все життя служка Двобога.
— Генерал Григоренко-перший теж був Старшим Братом, — спокійно відказав Болбочан, і Бекир відчув, що чаші терезів у голові армійця схилилися на бік Повноважного. — Ти теж претендуєш на цих дітей, м’ясо в смітті?
Бекир хотів підтвердити, що Повноважний каже правду. Він не такий, як інші Старші Брати, йому не потрібні потвори для дослідів. Навпаки, Талавір витяг із полум’я дочок Тітки Вальки й віддав Ма свою кров і гвинтівку, йому можна вірити, але сумнів наче зціпив йому вуста. Чому Повноважний до нього не говорить і навіть не дивиться? Може, Саша Бідний має рацію? Може, Талавір досі вірний Догмату і всі його добрі вчинки — лише від бажання заслужити його довіру? Може, Повноважний сам хоче відвести дітей до Белокуна? Болбочан назвав уміння Чорної Корови унікальними.
— Так, я теж претендую на цих дітей, — підтвердив найгірші сподівання Бекира Талавір.
Болбочан подивився на дітей і мовчки кивнув, наче приймаючи нову ставку в грі. Бекир відчув себе камінцем у тогуз кооргол, що розігрували армійці, акинджиї та відтепер Талавір.
Саша Бідний незадоволено хмикнув і натягнув віжжі, стримуючи тулпара, якому не подобалося сусідство з грифоном. Якби Талавір був сам, то він би ще спробував посперечатися з армійцями за право Повноважного втручатися в їхній торг за дітей, але крилата тварина змінила розклад сил. Навіть один грифон міг скрутити голови шістьом дорослим чоловікам і купці дітей.
— Якши, — неохоче погодився Саша Бідний і пришпорив тулпара. — Влаштовуємося на ночівлю і поговоримо, кому дістануться ці солодкі пташки.
За кілька годин вони знайшли вогку улоговину — усе, що залишилося від старого каналу. Чоловіки розпалили вогонь і сіли в коло миру. Так у Дешті називали спільне вогнище з випадковими попутниками. Довіри між ними не було, тож вони хотіли бачити обличчя один одного. Бекир із друзями опинився поміж Болбочаном та Сашею Бідним. Навпроти сів Талавір, за його спиною слухняно розлігся грифон. Птахолеви були волелюбними істотами й рідко визнавали чужих. Бекир уявлення не мав, чого вартувало Гавену Белокуну притягти аж цілий прайд в Ак-Шеїх. Але Повноважному вдалося приручити свого. Бекир здивовано спостеріг, як Талавір відірвав із власного тіла закривавлену кірку солі та згодовував грифону.