— Азіз-баба сам віддав Золоту Колиску доктору Мамаю з Матері Вітрів.
Мамай її використав — і на землю випав перший суєр.
— Це святотатство! Про якого Мамая ти кажеш? — пролунало з боку акинджиїв. Армійці промовчали. Вони знали, про що він.
У загальному галасі Бекир зловив погляд Талавіра. Повноважний кивнув, наче чекав саме цієї відповіді.
— Мамай був другом Гавена Белокуна. Як виявилося, саме його я мав знайти в Ак-Шеїх.
Повноважний важко підвівся. Грифон теж зіп’явся на ноги. Тулпари знову неспокійно заворушилися, чоловіки напружилися. Але Талавір мав намір дотримати слова. Бекир не вірив своїм очам, йому справді була потрібна тільки відповідь на дурне запитання про Золоту Колиску.
— Ти правий, малий. — Повноважний впився пальцями у скроні від чергового нападу болю. — Почути правду — найважливіше. Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя.
Талавір розвернувся, ступив кілька невпевнених кроків і майже впав на грифона. Тварина відштовхнулася від землі й швидко здійнялася в небо.
— Зовсім йому голову засолило, — зареготав Лівий Близнюк.
— Мабуть, Гєра таки познайомив його зі своєю дружиною, — підтримав Правий.
Бекир кілька секунд вдивлявся в небо, аж доки грифон не розчинився в рожевому мареві. Старший Брат, навіть поцілований Дештом, лишається Старшим Братом. Як він міг повірити, що Талавір збирався допомогти? Бекир опустив очі й зустрівся з кривою посмішкою Болбочана. Це був іще один виставлений рахунок, за який прийшов час сплатити. Бей армійців демонстративно подивився на Чорну Корову й потер пальці, наче вимагав грошей: «З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка атеш і незмінений», — такою була угода, яку вони уклали під землею. Бекир збрехав щодо Золотої Колиски, тож мусить віддати дівчинку.
— Ми не могли лишитися в Кара-Тобе. Ма в Старших Братів, я маю її врятувати.
Бекир ненавидів себе за відчай, який прокрався в його голос. Якби Талавір його підтримав, то він міг би просити про допомогу в армійців. У них були б грифон і Старший Брат, що знає слабкі місця Матері Вітрів. Але що він міг запропонувати зараз, коли навіть Повноважний утік?
— До Матері Вітрів тобі ніяк не дістатися, — спокійно й навіть із сумом відказав Болбочан.
— Чого ж? — прохрипів Саша Бідний. — Я говорив із твоєю Ма, пташко.
Перед тим, як її забрали. І це вона відправила мене. По тебе.
Слова акинджия ошелешили Бекира. Саша Бідний встиг поговорити з Ма?
Як і коли це сталося? У вухах Бекира досі лунав вибух, який ударив їм у спини, коли вони залишили Ма в руїнах старої школи. Отож Ма не настільки постраждала, як він думав. Тоді виникає питання: як вона дала себе захопити, адже ненавиділа Старших Братів? І невже настільки довіряла Саші Бідному, що могла відправити по нього?
— Як тобі вдалося з нею поговорити? Там же був сам Белокун? — нарешті запитав Бекир.
— Акинджиї давно їдять із ложки Старших Братів, — хмикнув Шипохвіст.
Шейтан на нього вишкірився, а Джин випустив із рота вогняну хмарку.
— І що вона тобі сказала? Куди ти маєш нас привести? — Бекир дивився лише на Сашу Бідного, але помітив, як сіпнулися Близнюки. Вони не вміли тримати обличчя. Саша Бідний недоговорював.
— До неї. На Матір Вітрів. Ти знав, що до того, як прийти в Ак-Шеїх, твоя Ма працювала зі Старшими Братами? Була шишкою на Станції? — повільно, наче ріжучи м’ясо, проказав Саша Бідний.
— Я знаю все, що мені потрібно! — не стримався Бекир. Хоч він уявлення не мав, про що говорив акинджий, але відчував, що той каже правду, яку від Бекира завжди ховали. — Ти натякаєш, що Ма з власної волі опинилася на
Матері Вітрів? Але вона втекла звідти. — Бекир відчув, як до горла підступив клубок. Нігті впилися в долоні. Він мусив би стриматися, але слова вже рвалися назовні, як пил, здійнятий бурею. Вони мали його почути, послухати, зробити так, як він каже. — Вона все життя ненавиділа Старших Братів. Ми маємо її врятувати, маємо напасти на Матір Вітрів! — Він розвернувся до Болбочана. — Ви казали, що зараз найкраща нагода завдати удару!
Бей армійців повільно втягнув дим юшану. На вусах палахкотіли відблиски вогнища, наче це були дроти, розжарені вогнем. Він усміхнувся. На подив Бекира, усміхнувся щиро, навіть із захватом, наче не тільки не розсердився, а й вітав запал хлопця.
— Знав я одну жінку, яка тринадцять років тому втекла від Старших Братів.
За її спиною Станція згоріла, а Белокун був змушений ховатися в небі, як старий кхартал. Це було в третій місяць весни другого року після Спалахів, — мрійливо сказав Болбочан і посерйознішав. — Я б дуже хотів зняти Матір Вітрів із небес, солодке м’ясо, але нас замало. На таке потрібно рішення Ради юртів.