Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони могли поговорити наодинці.
— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.
Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він побачив привида.
— Хто він тобі?
— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.
— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.
— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.
Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.
Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.
— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош — справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.
У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:
Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?
Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили менше, ніж безпека Чорної Корови. Ма була права: дорослість — це відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і промовив:
— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я можу замість тебе віддати тумар Белокуну.
— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова схопилася за медальйон.
Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.
Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.
Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.
— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.
— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.
Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної Корови та Болбочана: Марко Дорош довгі роки жив у Дешті, але жодного разу не дав про себе знати, не прийшов по нього. Від нової думки стало ще прикріше: він даремно звинувачував Ма, що вона так скоро забула батька. Це він їх залишив. А може, ні? Може, Ма знала, що Марко Дорош живий і що він не хоче з ними бути, тому його і не шукала? Ні, вона б про таке не збрехала. Ма завжди розказувала про батька тільки хороше. Просто без деталей. Казала, що їх з’їв Дешт. Але якщо і вона не договорювала, прикриваючись тим, що спогади засолених зруйнував суєр?
«Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя», — пролунали в голові прощальні слова Талавіра.
«Чому дорослі так люблять брехати?» — Бекир відчув, як долоні стали вологими, витер їх об холошу й подивився на місце, за яке щойно тримався. На сухій гілці, вплетеній у гриву тулпара, розцвіли дрібні жовті квіти. Дар почав проявлятися дедалі частіше. Вода Життя таки до нього заговорила. Шкода, що вона не принесла бажаних відповідей.
Ма. У череві залізної риби тільки пам’ять не здатна з’їсти іржа
Ма прокинулася від того, що Станція здригнулася. Мати Вітрів знову змінила висоту, а це означало, що бурі посилилися. Навіть мукоеде ляїн ер — свята проклята земля, яку обходили бурі, — уже не захищав Станцію.
— Дешт лихома-анить. Зло хоче ви-ирватися назовні, — сказала Ханум, змінюючи черговий бинт. Ма з подивом усвідомила, що не тільки пропустила прихід медичної працівниці, а й не прокинулася, коли та заходилася робити перев’язку. Сон не відпускав, вона прикрила повіки. І це було помилкою: її захлиснули картинки з минулого. Станція знову горіла, а діти кричали так, що хотілося затулити вуха. Відтоді, як вона прокинулася на Матері Вітрів з ураженнями від мемобомби, спогади продиралися, немов вітер у щілини старої юрти. Зусиллями волі вона заштовхувала їх назад.